Проте за 36 років свого існування Брестська унія зміцнила на Україні польську шляхту, посилила процес денаціоналізації час-тини української шляхти, яка, навчаючись в єзуїтських школах та колегіях, переходила в латинство, полегшуючи собі доступ до заняття вигідних посад. Так сини одного із натхненників і ста-ранного провідника унії на Україні і в Литві — Іпатія (Потія), користуючись прихильністю папи Климента VIII до їхнього бать-ка, здобули освіту в латинських школах і стали католиками, а не уніатами. Не тільки діти Іпатія обрали такий шлях. Це було ха-рактерно, як ми вже зазначали, для певної частини української шляхти.

Значною мірою, особливо напочатку, унія впроваджувалася і підтримувалася шляхом тиску, насильства з боку католицьких властей, а також польських і спольщених українських поміщиків, уніатських єпископів та духовенства. Тому селянсько-козацькі повстання проти соціального та національного гноблення, про-ти спроб знищити православну церкву проходили під гаслом боротьби за козацькі вольності і захист православної віри. Коли козаки, які перебували у Прусії, довідалися, що існує задум «при-вести усіх їх із грецької віри в унію», вони заявили: «Всі ми, скільки нас не є в польському війську в Прусах, для захисту нашої святої віри готові пролити нашу кров...» (Орловский П.Й., протоиерей. Киевский Церковний Собор, 1629//Тр. Клев. Ду-ховнойАкадемии, 1905. —Август. — С.651). Отже, уніатські плани короля не здійснилися: собор, що був скликаний для розв'язан-ня цього питання, не відбувся. Православну віру було збережено «завдяки втручанню козаків і протестові київських мирян».

Боротьба проти унії не припинялася. Безрезультатні повстан-ня 1637—1638 рр. зміцнили в широких народних масах на Ук-раїні усвідомлення необхідності єднання з єдиновірними і єди-нокровними народами, що мало велике значення для успішного проведення визвольної війни 1648—1654 рр. Розгортанню на-родно-визвольної боротьби на Правобережній Україні, піднесенню національної свідомості народних мас сприяла також все-зростаюча роль Києва.

У розісланих в травні 1648 р. відозвах гетьмана Богдана Хмель-ницького теж лунав заклик до тих, кому «мила віра благочести-ва, поляками в унію обернена», боротись проти унії, згуртовува-тися навколо народного вождя «на добрих конях, із справною зброєю невідкладно і встати мужньо і безбоязно; при всемо-гутній допомозі Божій, проти своїх грабіжників, гнобителів і супостатів». (Беднов В. Православная Церковь в Польше й Лит-во по Сборникам законов. — Екатеринослав, 1908. — С.298 — 299). Унія для Б.Хмельницького, котрий добре розумів її кінце-ву мету, поділяв нетерпиме ставлення до неї значної частини українського народу, була зрадою віри й народу, його свободи і святині заради спокою і вигід віровідступників.

Визвольна війна 1648—1654 рр. завдала досить відчутного уда-ру по унії — уніатська церковна організація фактично розпала-ся. Вона поволі відновлювалася тільки на тих українських зем-лях, які залишилися під владою феодальної Польщі. Так, згідно з Андрусівським договором 1667 р., Правобережна Україна, крім Києва., перейшла під владу шляхетської Польщі, котра зобов'я-залася не обмежувати «грецько-руську» релігію. Тільки на Гали-чині, на Волині і Поділлі польська влада була відносно міцною, однак і тут унія не набуває значного поширення до кінця XVII ст. Наприклад, Перемишльська єпархія переходить до унії в 1692 р., Львівська —в 1700 р., Луцька —в 1702 р. На 1720 р. уніатська церква в Польщі мала в своєму складі також Холмську, Полоць-ку і Пінську єпархії.

Уніатський собор у Замості в 1720 р. відмінив чимало право-славних обрядів, узаконив латинські нововведення, прийняв рішення про видання богослужебних книг, виправлених в уні-атському дусі. Пізніше з'являється розпорядження уніатським священикам переймати зовнішні риси латинських ксьондзів.

На єдину на той час в Речі Посполитій православну кафедру в Могильов-на-Дністрі з Києва прибув єпископ Георгій (Конись-кий), де його та помічників спіткали великі труднощі, пов'язані з турботами по збиранню православної пастви. Через два роки в Переяславі був поставлений вікарієм (заступником) Київського митрополита єпископ Гервасій (Лінцевський), який опікувався долею православ'я на Правобережній Україні. Він призначив в 1768 р. у різні місця Правобережної України «духовних прави-телів» і доручив їм завідування церковними справами. Завдяки діяльності Гервасія та його помічників двадцять три деканати (благочиння), тобто тисяча парафій, повернулися до православ'я.

У 1772 р. настав час першого поділу Польщі і приходу в Гали-чину Австрії, а з нею — іншого державного укладу й дещо іншо-го ставлення до католицизму та унії. Австрія почала з того, що безмежна шляхетська сваволя була втиснута в жорстокі рамки австрійських законів — Австрії потрібні були спокій і регулярні грошові надходження до державної скарбниці; було ліквідовано значну частину польських костьолів і монастирів, а їх землі кон-фісковано. На основі конфіскованих земель створено так зва-ний релігійний фонд; греко-католицька церква здобула рівні права з римо-католицькою; уніатське духовенство одержало не тільки реальне правове, а й матеріальне забезпечення у вигляді щомісячної платні із релігійного фонду. Греко-католицькому духовенству було відкрито реальний доступ до вищої освіти у Львові, Відні, Інсбруку та Римі. У Львові було відкрито греко-католицьку семінарію, яка гарантувала студентам-богословам повне матеріальне забезпечення, що умотивлювало здобуття ос-віти здібною бідняцькою молоддю.

Зрозуміло, що ніякого благодійництва з боку австрійських вла-стей тут не було; був тверезий політичний розрахунок на по-слаблення польського впливу у Галичині, зокрема протистав-лення йому місцевого населення й уніатського духовенства. Втілювався в