………………………..Листья и трава
Казались красными. А зелень злаков
Была опалена огнем и гноем.
Лицо природы искажалось гневом
И ужасом.
А души вырванных
Насильственно из жизни вились в ветре,
Носились по дорогам в пыльных вихрях,
Безумили живых могильным хмелем
Неизжитых страстей, неутоленной жизни,
Плодили мщенье, панику, заразу.

Але найсильнішим, таким, що б'є наповал, є останній рядок:

Зима в тот год была Страстной неделей
И красный май сплелся с кровавой Пасхой,
Но в ту весну Христос не воскресал.

Здається, більшого етичного заперечення всього, що відбувалося в епоху революції та громадянської війни, більшого вираження іреальності й безглуздя того, що творилося, й уявити неможливо, адже світле чудо воскресіння Христа відбувається кожної весни вже сотні й сотні років, а якщо раптом - ні…

Студенти не забувають згадати і сильне (щемливе - одночасно) оповідання Пантелеймона Романова (написане у 20-ті роки) "Актриса", в якому йдеться про тендітну, витончену жінку, доведену до відчаю голодом, нестатками революційної доби. Маючи неабиякий сценічний талант, вона зважилася на популярні тоді антирелігійні виступи. Платили за це добре: відразу з'явилися кава з молоком і хліб з ікрою, а до того ж і така бажана і звична пудра (замість неї з мукою і приниженням використовувала зубний порошок). Але ж ціна, яку було заплачено за всі ці "блага"… Віруючій людині таку ціну й уявити страшно: "На сцені вона з тріскотом ламає об коліно хрест, топче його ногами і, зірвавши з аналою покривало, мов з переможним прапором, кидається у відчинені перед нею тюремні двері назустріч революційному натовпу". Оповідання закінчується зворушливою сценою: "Уже пізно. Вона роздягається і, ставши на килимок перед ліжком, в одній сорочечці, з маленькими босими ногами, довго й гаряче молиться на розп'яття. Тоненькі пальчики притискаються до лоба, і вона, кланяючись доземно, довго лежить, зіщулившись. Вона просить Бога, якщо можна, зрозуміти й простити її, бо все це потрібно їй лише для сцени, і вона, як і раніше, віддана Йому всім серцем. А використовувати зубний порошок замість пудри в неї немає більше сил". Ясно, що такі одкровення змушують задуматись: є привід говорити про глибину істинної віри, про спокуси та випробовування, що посилаються людині; про силу духовного досвіду, а значить про можливе як відродження, так і виродження душі; а також про ситуації, коли людина стає непідсудною звичайному моральному судові.

Чимало знаних творів світової літератури спонукають читача замислитися над животрепетним питанням: хто винен у стражданнях людини. Протягом досить довгого часу студенти "швиденько" знаходили відповідь: винні соціальні обставини, той чи інший лад. Так, вчили у школі, так дуже просто й легко все пояснити, бо вина взагалі знімається з конкретної людини, та й людям притаманне прагнення шукати ворога десь, інстинктивно, а часом і свідомо відводити вину від себе. Відрадно, що останнім часом ситуація змінюється. Показовим є аналіз дуже добре відомого оповідання О.Купріна "Гранатовий браслет". Будь-який шкільний підручник пише, що почуття Желткова - це символ високої, чистої, жертовної любові. Насправді - егоїстичний, невгамовний шал психічно не зовсім здорової людини (щоб дійти такого висновку, не треба нічого вигадувати: текст твору не просто свідчить про це, а по-справжньому кричить!). Природно постає питання: чим зумовлений трагічний фінал такої любові (Желтков застрелився)? Вперше за всю практику аналізу твру студенти цілком самостійно й впевнено відповіли: порушено одну з найважливіших Божих заповідей ("Не сотвори собі кумира!"). І якщо раніше хтось обов'язково розчулено цитував останній лист Желткова до княгині, то зараз одразу виділяють як абсолютно неприпустимий і з точки зору віруючої людини, і з позицій здорового глузду рефрен-звернення до Віри "Нехай святиться ім'я Твоє!" ( навіть далекі від релігії студенти знають, звідки ці слова і про Кого йдеться).

Практично аналогічною є ситуація, що стала предметом художнього осмислення у потрясаючому шедеврі англійської літератури ХІХ століття - романі Емілі Бронте "Грозовий перевал". Героїня роману, несамовита Кетрін, не має, здається, ніяких моральних гальм: "Нехай мене на дванадцять футів зариють у землю й обвалять церкву на мою могилу, я не заспокоюсь, доки ти не будеш зі мною. Я не заспокоюсь ніколи!". Для норовливої і пристрасної Кетрін практично не існує ані християнських, ані звичних, традиційних людських імперативів, тому й може вона з легкістю надзвичайною відкидати те, що для інших є й нормою, і звичкою: " Якби я потрапила до раю, я була б там безкінечно нещасною". Для неї існує один кумир - Хіткліф, така ж збаламучена й неврівноважена істота. Збивається на манівці розбурхана душа Кетрін, не витримує розум, і досить швидко вона йде з життя. Хіткліф, що розривається між двома всепоглинаючими пристрастями - несамовитим коханням до Кетрін і спопеляючою жагою до помсти родові Ерншо та Лінтонів - взагалі втрачає людську подобу й людські почуття. І даремно Неллі намагається повернути загублену душу на шлях істинний: "Самі знаєте, містере Хіткліф, з тринадцяти років ви жили егоїстично, не по-християнськи, навряд чи за весь цей час ви хоч раз тримали в руках