Нехай дійде до нас голос Божий і тепер, в часі великого посту. Прийдімо, подивімся скільки людей горнеться до святого При-частя, то також мусить і нам про щось говорити, бо без причини вони не йдуть. Видно щось там знаходять, якусь поміч дістають. Це і мене має спонукати, принаймні раз у рік очистити своє серце і зблизитися до святого Причастя. Бо наш Спаситель для того за-лишився серед нас, щоб ділити з нами долю і недолю в нашому нелегкому житті.

Промовляє до нас Господь і через оточуючу природу, навіть через пори року. Дивіться, недавно була зима і все померзло, ніби неживе. Тепер весна. Трохи сонце пригріло,— як все пробудилося, як береться до життя. То Бог нас закликає. Символом того весня-ного життя є те, що ми повинні також оживити своє внутрішнє життя, яке спало, яке було занедбане. Маємо очистити гріховний порох. Треба зробити порядок у своїй душі, як робити порядки в хаті перед Великоднем.

І через хвороби не раз промовляє Бог до свого створіння. Була людина здорова і раптом захворіла. Це також голос Божий, Божий знак, що в нас там несподівано щось занепало, змінилося.

Промовляє до нас голос Божий і через смерть наших най-дорожчих, найближчих чи знайомих. Різними способами промов-ляє до нас Господь. Слухаймо все голосу Божого, бо то є святий і благословенний час реколекцій. Треба переглянути наше життя, переглянути І застановитися: заповнити прогалини, позагоювати рани усунути гріховне порохно, замінити смерть життям Божим. Це ціль і життя наших реколекцій, бо тепер, в часі реколекцій панує такий спеціальний настрій — всі йдуть до сповіді і ми також. Справ душі не можемо відкладати на майбутнє.

Допоможи нам у цьому, Всемогутній Боже, щоб ми добре використали цей час святих реколекцій, бо, дійсно, часу життя небагато, а маємо спасти душу— це наш найсвятіший обов'язок. "Ось тепер— час сприятливий, ось тепер — день спасін-ня" (2 Кр. 6, 2), час святих реколекцій і віднови нашої душі. Ма-ти Божа, спомагай нас своєю ласкою. Амінь.

2. Повернення до Бога

Нічого так не бажає ворог нашого спасіння, як того, щоб ми відклали на майбутнє виправлення нашого життя. Розповідають, що Велзевул екзаменував молодих чортиків. На іспиті запитує одного:—

Що ти скажеш людям, як їх переконаєш, щоб вони прийшли до пекла?—

Буду їм говорити, щоб не молилися,— відповідає молодий чортик-студент.—

Ти дурний. Іспиту не склав. А ти, що скажеш?— звернувся до іншого.—

А я скажу, щоб не ходили до церкви.—

І ти не мудріший. Іди ще вчися! А ти, що скажеш?— питає наступного.—

Та я скажу, що треба молитися, треба ходити до церкви і спо-відатися, але маєте ще час. Будете старі, то будете тим всім за-йматися. Зараз треба насолоджуватися життям, поки молоді!—

О, дуже мудро, дуже добре. Ти склав іспит. Як так будете всі поступати, то наповните пекло.

Мої любі, чи це не є правдою нашого життя? Як часто ми від-кладаємо найважливіші справи нашого життя. Маю ще час...

А скільки разів бідна жінка плаче, намагається переконати свого чоловіка, а він тільки одне твердить: "То моя справа!" Не твоя, а ваша спільна справа — спасіння одне одного. То не може бути справа моя чи твоя, бо в родині немає "я" і "ти", а є лише "ми"! Скільки не раз сліз пролиє бідна мама, щоб син покаявся, звернув з блудної дороги. Тому почуймо голос Божий і в голосі наших батьків, жінки, а не раз і чоловіка. Щоб не було запізно!

Читаєте пресу і напевне знате, що немає доби, щоб не сталося якогось нещастя, трагічного випадку, чи якихось катаклізмів. Скільки було тих повеней, землетрусів навколо нас лише в мину-лому році. Ніколи не знаємо, що може нас стрінути через хвилину.

Скільки людей, сідаючи не раз поспіхом до літака, авта чи по-їзда ніколи не здогадуються, що не повернуться більше назад і не прибудуть до місця призначення. Не встигнуть також зробити колись відкладеної справи щодо спасіння власної душі. Бо — запізно!

Для нас сьогодні ще не запізно. Ми сьогодні ще в поїзді нашо-го життя. Ми їдемо. І прийшли сьогодні на реколекції, щоб багато справ, які є в нашому житті, врешті полагодити.

Щоб не було колись каяття без вороття. В одного відомого ан-глійського письменника несподівано помирає молода дружина. Він тільки тепер розуміє, як мало приділяв їй часу і уваги, бо був завжди зайнятий своїми справами. Плаче тепер, побивається. Цілує свою померлу дружину: "Ти мені така дорога, я тебе так любив, але я ніколи не мав часу сказати тобі про це! О! Якби я мав ще хоч кілька хвилин, щоб тобі сказати, як я тебе любив!"

Запізно. Вже не скаже. А хоч скаже, то вже не поможе, бо не по-чує вона того.

Не один в годині смерті скаже: "Мій Боже, коли б я ще мав хоч кілька годин, щоб міг ще піти до церкви помолитися, і врешті, по-людськи висповідатися! Щоб ще хоч раз вислухати Службу Божу." Запізно. Вже ноги не слухають, руки не піднімаються. Уста змовкають.

Скільки разів мене кликали до шпиталю. Приходжу, а той хво-рий не подає вже ознак життя, машина тільки за нього дихає. Питаю: “Чи чуєш мене, я священик. Як мене чуєш, то жалуй за гріхи”,— нічого не реагує. А раз так трапилось, що нічого не реагував, а з очей