Після закінчення служіння в церкві, тіло несуть на цвинтар, де воно вічно буде поховане. Тут втретє служиться літія. Вірні ще раз прощаються. Забираються всі живі квіти, закривають домовину і опускають в могилу. Священик опечатує гріб. Не могилі християнина закопують святий хрест, як символ перемоги Христової над смертю і пеклом.

Люди, закінчивши життя самогубством, залишені церковного поховання і молитви за них. Але якщо є свідки чи інші які суттєві докази що самогубство вчинено через душевну хворобу, або щось подібне, то тут слід звертатись до Єпархіального Архиєрея за дозволом на поховання.

19. Церковні нагороди.

В Православній Церкві священнослужителям в знак подяки за ревність у вірі, за вислугу років на душпастирській ниві, або з інших якихось причин, або з нагоди свят, Єпархіальне управління з рук Архієрея благословя нагороди за таким порядком:

- 1 рік після хіротонії – благословляється скуфія (хоча Архієрей може її благословити і зразу після хіротонії);

- набедреник;

- камилавка;

- 4 роки хіротонії – золотий наперсний хрест;

- ще через 4 роки після хіротонії – протоієрейство;

- 5 років після хіротонії – епінагет (палиця);

та архієрейські нагороди – хрест з оздобами;

- та митра.

20. Процесії** Процесія – (лат.) – святковий похід духовенства і вірних: в часі якого всі учасники походу моляться спільно і прилюдно.

Звичайно, всі знають, що спільна молитва має велику силу. При християнських процесіях обряди уособлюють нам те, що ми тут на землі є лише мандрівками до небесної Батьківщини. Похід процесії завжди починається з церкви (procedure – виходити, ступати наперед, звідси й назва „процесія”) і повертається знову ж назад до церкви, це й свідчить, що мусимо бути членами Церкви на землі, якщо хочемо досягнути Церкви торжествуючої. Перед походом першим несуть хрест, бо молимося в ім'я Христа Ісуса, і завжди мусимо в своєму житті нести власний хрест. Хоругви, які є невід’ємною частиною святкового походу, беруть початок з часів Костянтина Великого, котрий після чудесної появи на небі хреста, наказав воїнам нести перед військом хоругви зі знаменням хреста. Хоругви нагадують нам, що ціле життя, це боротьба і що ми є воїнами Христа. Звук дзвонів закликає нас до гарячої молитви, яка має так само возноситись до неба, як звук дзвонів возноситься під хмари. Спереду процесії (як зазначено вище) несе хтось один хрест, а дальше всі ідуть парами (по двоє) що й символізує подвійну заповідь любові, а насамперед заповідь любові ближнього. Напереді повинні йти діти (хлопчики, а потім дівчатка), бо діти є у Бога наймиліші заради своєї невинності. Дальше йде доросла молодь (перші хлопці, а потім дівчата), за ними священик зі співаками, за ними дорослі мужчини, а в кінці жінки. Священик знаходиться посередині походу, бо він повинен бути всім однаково готовий до послуги. Процесія виходить на двір під голе небо, де людина виставлена на вплив природи, подібно ж як і в житті ми виставлені на різні зміни долі. Всі повинні молитися. Рід молитви відповідає меті і характеру процесії. З процесією ми йдемо без шапки, а жінки з покритою головою; лише духовенство звичайно вживає відповідно до цього накриття голови.

Процесією йдуть на Богоявлення (коли відбувається водосвяття йорданське на ріці або при креничці);

Процесія у Велику П’ятницю, яка відбувається довкола церкви, коли обносять плащаницю перед її покладенням у гріб. Вона пригадує нам похорон нашого Спасителя.

Процесія воскресна на Великдень. Цією процесією визнаємо нашу віру і воскресіння Ісуса Христа і в наше майбутнє воскресіння. Подекуди відбувається ця процесія у вечір Великої Суботи.

Крім того маємо ще й інші різні процесії, як от процесія в поле, на цвинтар (у Великдень, Зелені Свята), у дні державних свят, на Хрещення Русі.

Головною метою кожної процесії є молитва.

Попереднє слово від автора!

Коли, поступаючи вчитися на священика, переді мною стояло певне завдання – знайти книгу, яка б в загальних рисах дала пізнати Богослужіння, його обряд та символіку; взагалі як предмету структури Православної Церкви. На жаль, я користувався багатьма книгами, але багато не знаходив того, чого хотів знати. І вже аж з часом, підчас навчання, я отримував відповідні знання. Висвятившись в сан священика – прагнув написати і видати на основі зібраних звідусіль, та своїх особистих дописів працю, яка була би добрим порадником для християн. Я хочу, щоб ця книга була не тільки вказівкою для вірних як поводитись в храмі чи підчас якогось богослужіння, але й частково посібником для Літургіки та Структури Церкви. Буду щасливий, коли моя праця принесе людям корисне від прочитаного.

Бібліографія.

(список використаної літератури)

Азы Православия. Издательство «САТИСЪ», СПб. В.О., 1996.

Мирослав Дещиця. Малий український церковно-історичний словник. – В-во „Основа”. – Львів., 1994.

Митрополит