Тісне поєднання офпдйної релігії та державного апарату породжує різні варіації клерикальної держави. В одних країнах (Саудівська Аравія, Пакистан) кле-рикальний вплив поширюється на різні сфери суспі-льного буття. Наприклад, в Саудівській Аравії держа-вною релігією є іслам ваххабістського типу (заснов-ником вважається релігійний реформатор Мухамед ібн Абд аль-Ваххаб, який жив у XVIII ст.), щодо атеї-зму, то він заборонений і переслідується за законом. Мусульмани зобов'язані виконувати всі приписи Ко-рану, судова влада здійснюється шаріатськими суда-ми. У цьому регіоні поширене мусульманське право, яке підкоряє світську владу впливу релігійної влади.

Інший варіант клерикальної держави створено в Ізраїлі. Державною релігією є ортодоксальний іудаїзм, який змішується з сіоністською ідеологією. Ізраїль-ське громадянство надається тільки євреям, а євреями, згідно з законом від 10 березня 1970 р., визнаються особи, що народилися від матері єврейської національності і сповідають іудаїзм або навернені в іудейську релігію. Раввінат Ізраїлю має великі повно-важення у галузі політики, управління державою, ре-гулюванні сімейно-шлюбних відносин. Останні роз-глядаються судами за біблійно-талмудистськими принципами.

В інших країнах формально декларується свобода віросповідання, але водночас існують привілейовані релігії й релігійні течії: у арабських країнах це іслам; в латиноамериканських і західноєвропейських — ка-толицизм; в Греції і Росії — православ'я. Визнання особливого становища тієї чи іншої церкви за-фіксовано у конституціях 42 держав; законодавство 32 країн обумовлює зайняття вищих постів у державі прийняттям релігійної присяги; у 22 країнах, згідно з конституціями, пост глави держави можуть займати тільки особи, що належать до офіційної церкви. Та-ким чином, в означених країнах не відповідають дій-сності механізми конституційного закріплення і пра-вового регулювання принципу свободи совісті.

Існують країни, в яких офіційної державної релігії не існує. Наприклад, в СІЛА панівної релігії взагалі не було, а у Франції й Туреччині церква свого часу була відокремлена від держави. Відповідним орга-нізаціям надається можливість брати участь в полі-тичному житті. Таким чином, за своєю суттю свобода совісті тут означає право людини обирати будь-яке віросповідання або право не сповідати ніякої ре-лігії. Такі права розглядаються невід'ємними осо-бистими громадянськими свободами в конституціях цих країн.

Ще за часів буржуазних революцій, як уже факти-чно зазначалося, у Європі виник широкий ідейний рух — вільнодумство, який поставив перед собою за-вдання боротися проти духовного диктату церкви, за здійснення свободи совісті. У наш час у західних країнах діють товариства вільнодумців, що об'єдну-ють атеїстично і антиклерикально зорієнтованих людей. Ці товариства входять до Всесвітнього союзу ві-льнодумців. У 1981 р. у Лозанні (Швейцарія) відбувся 39-й конгрес Всесвітнього союзу вільнодумців, в ро-боті якого взяли участь представники національних організацій вільнодумців Австрії, Бельгії, Індії, Італії, СІЛА, Швейцарії, Швеції, Фінляндії, ФРН. Конгрес розглянув проблему "Вільнодумство і молодь: за май-бутнє без догм". У своїх виступах делегати закликали розповсюджувати матеріалістичні ідеї, боротися за всебічний духовний розвиток людини.

У зв'язку з цим необхідно враховувати дві про-тилежні тенденції, в контексті яких свобода совісті набуває рис певних ідеологічних орієнтацій — кле-рикалізму і атеїзму.

Предметом нашого розгляду є один з аспектів свободи совісті — її конституційно-правовий зміст. У цьому значенні свобода совісті вивчається як сукуп-ність правових норм і реальних гарантій, що регу-люють і визначають розвиток зв'язаних з релігією су-спільних відносин. Тобто, свобода совісті є правовою категорією.

Згідно з Конституцією України, свобода совісті — це право на свободу світогляду і віросповідання, свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої. Це конституційне визначення є основним змістовним елементом інституту свободи совісті, виступає її най-вищою юридичною силою. Вона надає рівні мож-ливості щодо реалізації власних духовних потреб і ві-руючим, і невіруючим.

Стаття 35 Конституції України закріплює відок-ремлення церкви від держави. На її важливість вка-зують такі обставини: по-перше, дана стаття є вирі-шальною передумовою для досягнення юридичної рівності в релігійній сфері, усунення дискримінацій щодо віруючих або невіруючих; по-друге, усунення релігії зі сфери державно-правового життя звільнило від виконання невластивих функцій церквою.

Поряд із статтею 35 правовий інститут свободи совісті охоплює конституційні норми: 1) рівність гро-мадян перед законом незалежно від їхнього ставлення до релігії, їх рівні права в економічному, полі-тичному, соціальному і культурному житті; 2) ви-користання громадянами прав і свобод не повинні перешкоджати інтересам суспільства і держави, пра-вам інших громадян; 3) здійснення прав і свобод не-від'ємне від виконання громадянином своїх обо-в'язків.

Таким чином, категорія "свобода совісті" має ба-гато аспектів розгляду. В даному розділі насамперед акцентується увага на конституційно-правовому зміс-ті принципу свободи совісті, тобто мається на увазі сукупність правових норм і реальних гарантій, що ре-гулюють і визначають розвиток пов'язаних з релігією суспільних відносин.

Перша частина цього визначення розкриває межі рівної свободи як для віруючих, так і для невіруючих. Друга частина — розкриває свободу совісті як право діяти у відповідності з релігійними або вільними пе-реконаннями, тобто обґрунтовує здатність (право- і діє-) бути суб'єктом суспільних відносин, що регу-люються державою.

У сукупності юридичних норм, що являють собою інститут свободи совісті, особливого значення набу-ває конституційна заборона підбурювання ворожнечі й ненависті у зв'язку з релігійними віруваннями. Така норма покликана сприяти формуванню нормальних відносин між представниками різних конфесій, ві-руючими і невіруючими.

Ці конституційні положення поєднуються із зако-нодавством про релігійні культи і створюють єдиний комплекс правового регулювання та важливих гаран-тій здійснення свободи