Наступник Олега на київському столі Ігор (913— 945 рр.) уславився тим, що сприяв дуалістичному, двовірному характеру релігійного життя в державі. Про це свідчить русько-візантійська угода 944 р., вміщена в "Повісті временних літ", за якою договір підписали і погани-руси, і руси-християни. Представники пер-шої групи присягалися перед ідолом дружинного бога Перуна, поклавши до його підніжжя власну зброю. Християни-руси присягу складали у торговельному районі Києва, на Подолі, в церкві св. Іллі. З догово-ру, зокрема, випливає, що панівна верхівка русів, ко-тра поповнювалася здебільшого представниками язич-ницької півночі, продовжувала шанувати дохристиян-ські культи. Християнство ж набувало популярності серед середніх прошарків населення — купців, реміс-ників, торговців. Сам князь Ігор толерантно ставився до християнства і не заважав його поступовому по-ширенню в країні. Більш того, частина дослідників небезпідставно вважають його таємним, або "внут-рішнім" християнином.

З смертю Ігоря 945 р. на чолі держави стає його, вдова — княгиня Ольга (945—964 рр.). Під час її пе-ребування у 957 р. у Константинополі було докладено чимало зусиль, щоб здобути найвищого державного титулу "дочки" імператора, для чого Ольга приватне приймає хрещення. Після повернення з Константи-нополя княгиня починає проводити лінію на обме-ження впливу язичництва у державі, порушивши "требища бісівські" і побудувавши дерев'яну церкву святої Софії. Проте заходи Ольги не дали бажаних наслідків. По-перше, не одержавши політичних пере-ваг від Візантії, вона повернула свій погляд на Захід, запросивши священнослужителів з німецького коро-лівства, що піднялося за Оттона І (936—973 рр.). За свідченням німецьких хроністів, посли від княгині Ольги "просили посвятити для цього народу єписко-па і священиків". У 961 р. до Київської держави було послано єпископа і священиків. Проте вже в 962 р. вони вернулися назад ні з чим. По-друге, намагання зберегти власну самобутність між Заходом і Сходом приводило до того, що в києво-руському суспільстві періодично відбувалося реставрування язичництва.

Діяльність Ольги не знаходить підтримки і розуміння у її найближчому оточенні. Навіть син Святослав, не-зважаючи на вмовляння матері, відмовляється від прийняття християнства. Язичницька опозиція, ско-риставшись з цієї ситуації, усуває княгиню Ольгу від влади і віддає управління країною до рук войовни-чого, але, як показав подальший перебіг подій, неда-лекоглядного князя Святослава (964—972 рр.).

Втім, образ Ольги як вельми цнотливої та прему-дрої жінки зберігся в історичній пам'яті народу. Муд-рість, продемонстрована Ольгою, закладає підвалини майбутнього софійного її розуміння. Це не стільки знання істини, а "життя в істині", не тільки слово, а й діло. Саме такими людьми "мудрісного життя" зма-льовано у літопису й давніх полян. На відміну від ін-ших східнослов'янських племен, що "живуще скотсь-кі", поляни стверджували моральний ідеал, намагали-ся збагнути внутрішній, духовний світ людини, тобто поступово еволюціонують до софійної духовності, що стверджувала почуття сумління, ідеал духовної любо-ві, милосердя, співчуття і готовності до самопожертви в ім'я іншого. Княгиня Ольга та її внук, майбутній рівноапостольський князь Володимир, продовжили цю традицію і показали своїми діяннями найвищі зразки "благої мудрості".

Однак перед тим, як князювання Володимира відкрило нову сторінку світобачення києво-русів, пе-ред нами постає ще одна велична і загадкова по-стать — князь Святослав. У роки його правління Ки-ївська Русь зосередила основні зусилля на вирішенні зовнішньополітичних завдань. Владі київського князя підпорядковувалися майже всі східнослов'янські землі, балтські та угро-фінські племена. Зміцненню позицій києво-руської держави у Причорномор'ї, Приазов'ї, Поволжі і на Північному Кавказі сприяли перемоги Святослава над Волзькою Булгаріею та іудаїстською Хазарією. Зміцнення держави після походів київсь-кого князя посилило суперечності між Візантією та Руссю.

Зовнішньополітичні успіхи молодої Київської дер-жави сприяли її широкому виходу на міжнародну по-літичну арену. Разом з тим вона опинилася в оточен-ні феодальних держав, що сповідували монотеїстичні релігії. Питання про таку релігію, яка б принесла в країну освіту, книжність, право, нівелювала б пле-мінні особливості і сприяла консолідації поліетнічної держави, постало і перед Святославом. На жаль, він не зумів піднятися до розуміння внутрішньополітич-них проблем. А в багатьох випадках безглузді військові домагання були використані Візантією, щоб послабити міжнародні позиції Київської Русі.

В цьому контексті еволюціювалося й ставлення князя Святослава до християнства. Якщо спочатку він досить лояльно ставився до християн, то після невдалого походу на Балкани вдався до терору над ними. Зазнали мученицької смерті християни і пре-світери, що перебували у війську, були знищені київ-ські церкви — Софійська, заснована ще Ольгою, і Миколаївська, збудована на Аскольдовій могилі. Під-тверджують цю руйнацію храмів археологічні розкоп-ки язичницького капища на Старокиївській горі, збу-дованого з решток християнського храму.

Після смерті Святослава влада в Києві перейш-ла до Ярополка (972—980 рр.), княжіння якого в основному присвячене налагодженню зв'язків з за-хідноєвропейськими державами. У 979 р. до Києва прибуло посольство з Риму від папи. Однак воно нічим не позначилося за короткий час правління Ярополка.

Хрестити Київську Русь і проголосити християнс-тво державною релігією припало князю Володимиру. Прийшовши до влади за допомогою варязької дружи-ни і язичницької еліти у двовірному Києві, Володи-мир задля їхніх інтересів запровадив язичницький пантеон богів. На місці старого капища, де стояв ідол Перуна, з'являються шість різноплемінних богів — Перун, Дажбог, Хоре, Стрибог, Сімаргл, Мокош. Од-нак вони не змогли ідеологічно закріпити реформа-торську діяльність Володимира. До цього додалися зовнішньополітичні обставини, за яких Києво-Руська держава опинилася практично в оточенні христи-янських держав. Зазначимо, що на цей час християн-ство було офіційною релігією