Обережна й далекоглядна політика Володимира швидко приносить йому успіх в питанні запрова-дження християнства в Київській Русі. Сталося це за обставин послаблення внутрішньополітичного стану у Візантійській імперії. Як відомо, у другій половині $0-х років X ст. вибухає вкрай небезпечне антиурядо-ве повстання на Сході імперії, очолюване головноко-мандуючим Вардою Фокою (? — 989 рр.) і підтримане населенням Таврії. Скрутне становище, в якому опи-нився імператор Візантії, змусило його звернутися до Києва з проханням про військову допомогу. Умови, за якими Київ погоджувався допомогти Візантії, про-диктував Володимир. За ними київський князь зо-бов'язувався допомогти імператору придушити повс-тання, а за це він мав віддати за Володимира свою сестру та сприяти схрещенню населення Київської держави.

Після офіційного хрещення киян у 988 р. христи-янство стає державною релігією Київської Русі. Од-нак подальше утвердження християнського віровчен-ня в країні засвідчує ігнорування князем Володими-ром зовнішніх ініціатив у християнізації населення. А саме, Володимир намагається не підпо- рядковуватися ні константинопольському патріархові, ні римському папі, а продовжує розпочатий в Моравії Кирилом і Мефодієм процес розбудови слов'янського варіанта християнства. Це не могло не вплинути на подаль-ший хід становлення і розвитку християнства на Русі. Використовуючи здобутки кирило-мефодіївської, кон-стантинопольської і римської традицій в християн-стві, подальша християнська історія на староукра-їнських землях значною мірою пов'язана з історією боротьби між двома гілками — патріотично-єван-гельською і месіансько-цезаропапістською, принайм-ні протягом перших двох століть після схрещення. Як відомо, після офіційного хрещення Русі митрополії в Києві певний час не було, хоча самостійне архієпис-копство існувало майже 120 років перед хрещенням у Тмутаракані і 80 років у Перемишлі. Смерть князя Володимира і крамола Святополка поставили молоде християнство Києва та його церкву в прикре поло-ження. Ярослав і Мстислав (? — 1036 рр.), розгроми-вши Святополка (1015; 1017—1019 рр.), поділили дер-жаву на Лівобережну і Правобережну, де кожний на-магався створити власний релігійний центр. В силу того що тмутараканське архієгшскопство залишилося на Лівобережжі, Ярослав розпочав переговори з Кон-стантинополем з приводу встановлення в Києві мит-рополії. Це було зроблено у 1037 р., коли до Києва прибув перший митрополит — грек Теопемпт (1037— 1040 рр.), який відразу розпочав втілювати в життя месіансько-православну ідеологію "другого Риму". Київський митрополит став офіційним главою Київ-ської митрополії і всіх православних церков регіону. Але грецькі митрополити і єпископи не могли багато допомогти в розвої християнства в Україні через не-знання старослов'янської мови і місцевих звичаїв. Вони вимагали переходу на теоретичні засади візан-тійського варіанта християнства і копіювання в усьо-му грецького обряду, а тому нерідко конфліктували з князями і патріотично орієнтованим духовенством.

У 1051 р., вже за одноосібного правління вели-кого князя Ярослава Мудрого (1036—1054 рр.), собор єпископів у Києві зробив першу спробу обрати на митрополичу кафедру русича Іларіона, незважаючи на те, що константинопольський патріарх погрожував карою. Стосунки української і константинопольської церков в цей період, тобто в той час, коли Рим і Кон-стантинополь розірвали церковну єдність (1054 р.), були перервані.

Повторна спроба проголосити автокефалію Київ-ської митрополії відбулася за великого князя Ізяслава (1146—1154 рр.) у 1147р., коли собор єпископів від-дав митрополичу кафедру князівському ставленику Клименту Смолятичу, про якого його сучасник писав: "До мудрості митрополит Клим має найбільшу поша-ну", бо "премудрість, — пише він, — це божество, а храмом є людство". Предсідник собору, чернігівський митрополит на закид єпископів з півночі мотивував висвячення митрополита Смолятича благословенням останнього мощами св. Климента, що знаходилися в Києві з часів Володимира Великого.

Проте як перша, так і друга спроби добитися ав-токефалії були невдалими. Насамперед тому, що мит-рополити Іларіон і Климент були провідниками теорії християнського універсалізму з чітко означеним зміс-том, а саме — як схрещення здобутків східного варі-анта християнства із західним на базі передхристи-янської слов'янської культури. Цей зміст визначає одну з головних особливостей християнства Київської Русі, і тому дослідники кладуть його в основу поняття "київське християнство". Універсалізм київського християнства формується на основі толерантного, відкритого ставлення до Сходу і Заходу.

Від Візантії києво-руси запозичили матеріальну допомогу, тобто певну кількість церковних риз, хре-стів, образів та інших церковних предметів, що спри-яло виробленню свого власного обряду, в основу якого покладено східний, грецький, деякі елементи латинського з використанням старослов'янської мови і місцевих звичаїв. Також в державі використовува-лась допомога Патріархату в організації єпархій, але всіляко відкидалися спроби греків перевести Київську митро полію під юрисдикцію константинопольського патріарха і дозволялася лише можливість його духов-ної опіки. Відкинуло київське християнство візантій-ські ідеї теократії і цезаропапізму, що вимагали домі-нування світської влади над владою духовною. Не сприймалося в Київській Русі і переконання в окреме месіанське призначення візантизму.

Після розколу 1054 р., який практично не зачепив християнство в Україні, всі зусилля Константинополя були направлені на ліквідацію засад київського хрис-тиянства. Насамперед це стосується позбавлення мо-жливості перебування на митрополичій кафедрі руси-чів або підтримання тих ієрархів, особливо з північ-них земель, що мали провізантійську орієнтацію. Врешті-решт, Візантія