Виступи проти католицької церкви відбувалися в релігійній формі. Так, XIV—XV ст. в Англії мав місце рух проти папства, теоретиком якого виступав Д. Уїк-ліф (1320—1384 рр.) — релігійний реформатор, свя-щеник. Обмежена критика католицької церкви Д. Ушгі-фом була сприйнята народом з певною антирелігійною спрямованістю, зовсім не так, як він того бажав.

XV ст. ознаменувалося в Чехії могутнім рухом проти церкви, відомим під назвою гуситського. Ян Гус (1371—1415 рр.), який очолив цей рух, виступав проти авторитету церкви і протиставляв "Святому Письму" людський розум і досвід.

У XVI ст. у західноєвропейських країнах ан-тифеодальний рух і боротьба проти католицької церк-ви набули найвищого виразу в Реформації, яка здій-снила буржуазний ідеал "дешевої церкви".

Антикатолицькі настрої трудящих яскраво вия-вилися під час Селянської війни в Німеччині (1524— ф525 рр.). Одним з вождів цієї війни був Т. Мюнцер (1490—1525 рр.), який був пантеїстом, піддавав кри-тиці не лише католицизм, а й усе християнство. Він не визнавав Біблії і засуджував вигадки про "царство Боже". Вчення Т. Мюнцера за суттю було революцій-ним, хоча за формою — релігійним.

В епоху Відродження вільнодумні ідеї набули до-сить значного поширення. До них звертаються філо-софи, вчені, письменники, публіцисти. Загаль-новідомим є твір "Декамерон" італійця Боккаччо (1313—1375 рр.). В ньому автор не тільки відверто ви-словлює своє вороже ставлення до попів і ченців, а й прямо виступає проти релігії. Так, в новелі про три кільця Боккаччо проводить думку, що іудаїзм, іслам і християнство за своєю суттю однакові.

Німецький гуманіст У. Ґуттен (1488—1523 рр.), не-зважаючи на те, що сам належав до поміркованого крила реформізму, своїми творами об'єктивно сприяв поширенню вільнодумства, бо перевершив своїх су-I часників у сатиричному викритті богословських не-і доречностей.

У цей самий період добре відомий П. Помпонацці (1462—1524 рр.) з Падуї, посилаючись на матеріалізм, відкинув догмат про безсмертя душі і протиставив йому твердження про зв'язок мислення з чуттєвим сприйняттям природних явищ.

До вільнодумців того часу належав і геніальний італійський художник, вчений, інженер і філософ Ле-онардо да Вінчі (1452—1519 рр.)- Католицьку церкву він називав "крамницею обманів", різко критикуючи теологію і марновірства. Використовуючи біблійні сю-жети і теми, Леонардо да Вінчі у своїх творах про-пагував реалізм і радість життя.

Колоритною фігурою вільнодумства XVI ст. був французький філософ Мішель де Монтень (1533— 1592рр.). Виходячи з принципів скептицизму, Мон-тень висміює ідею безсмертя душі, марновірство ду-ховенства, релігійну мораль і релігійний догматизм, хоч в цілому він і визнавав існування Бога.

Найбільшого значення в розвитку і обгрунтуванні вільнодумства в епоху Відродження набула наукова діяльність М. Коперника і Д. Бруно.

М. Коперник (1473—1543 рр.) піддав критиці гео-центричну систему Птолемея, згідно з якою центром Всесвіту вважалася Земля, навколо якої нібито руха-лись Сонце і планети. Він дав наукові докази ге-ліоцентричної системи, за якою центром нашої пла-нетної системи є Сонце. Це був відчутний удар по біблійному вченню про Всесвіт. Послідовники харак-теризували наукову діяльність М. Коперника як рево-люційний акт, яким природознавство заявило про свою незалежність від теології.

Д. Бруно (1548—1600 рр.) рішуче відкинув непо-слідовність вчення про "двоякість істини". Істина на-лежала лише науці, говорив Бруно. За його вченням, Всесвіт єдиний, матеріальний, вічний і нескінченний. Церква з виключною ворожістю ставилася до наукової діяльності Д. Бруно. Вимушений поневірятися по чужих країнах, Д. Бруно був схоплений інквізиторами і після восьмирічного ув'язнення засуджений до стра-ти. 17 лютого 1600 р. в Римі на Площі квітів Д. Бруно було спалено.

Така сама доля спіткала й Л.Ваніні (1585— 1619 рр.). Його твори і виступи не були такими оригі-нальними, як у Д. Бруно, він не пішов далі пантеїзму. Але в історії назавжди страшним обвинуваченням ін-квізиції залишилася його мужня смерть. В похорон-ному савані і з факелом в руці його вели по вулиці, потім тягли конем, як труп самовбивці, після чого відрізали язик і спалили на вогнищі.

Нове піднесення вільнодумства пов'язане з роз-витком матеріалізму в період ранніх буржуазних революцій в країнах Західної Європи (кінець XVI— XVII ст.). Це був час інтенсивного зростання про-дуктивних сил суспільства, посилення зв'язків між народами, нових успіхів і перемог науки. Розвиток природознавства потребував визволення науки від опіки церкви.

Вільнодумство цього періоду розвивалося під впливом геніальних ідей Г.Галілея (1564—1642 рр.), наукова діяльність якого була особливо разючою для релігії. Він одержав нові, ґрунтовніші підтвердження геліоцентричної системи М. Коперника і піддав кри-тиці вчення про принципову відмінність "земного" від "небесного".

Галілей критично ставився до релігії, хоч зму-шений був це приховувати. "Тільки з смертю дог-ми, — писав вчений, — починається наука". Своє критичне ставлення до релігії він прикривав теорією "двоякої істини" і не міг відійти від деїзму.

За боротьбу проти релігійних догм Г. Галілей пе-реслідувався церквою і змушений був погодитися на принизливу процедуру відречення від вчення Г. Ко-перника. Проте після відречення він сказав про Землю: "А все ж таки вона крутиться!"

Сучасником Г. Галілея був мислитель Ф. Бекон (1561—1626 рр.) — родоначальник англійського мате-ріалізму і експериментальної науки. Ф. Бекон домага-вся звільнення від теології, від помилок, що закрива-ють від нас дійсність. Об'єктивно сприяючи розвитку вільнодумства, він, однак, ніде не заявив про нього. Бекон не зміг піднятися вище теорії "двоякої істини".

Більш рішучий характер мало вільнодумство спів-вітчизника Ф. Бекона Т. Гоббса (1588—1679 рр.), який вів