Природничо-наукове вільнодумство.

Особливу увагу необхідно звернути на те, що, крім свого за-гальнофілософського аспекту, в запереченні релігії вільнодумство досить часто зверталося до природ-ничих наук.

Позитивні знання про живу та неживу природу, про людський організм, одержані у процесі практич-ної діяльності, не одразу почали конфліктувати з ре-лігійним світорозумінням. Тривалий час вони без яв-них суперечностей вкладалися у його рамки. Часто служителі культу, переслідуючи культову мету, самі брали участь у дослідженнях природи. У давнину єги-петські та вавилонські жреці, аби від імені богів пе-редвістити початок розливів Нілу, Тигру та Євфрату, вели спостереження за рухом небесних світил, періо-дичністю пір року, складали календар. Ченцями були й такі вчені та мислителі середньовіччя, як Р. Бекон, М. Кузанський, М. Коперник. Вони щиро вірили в те, що одержані ними як підсумок досліджень та роздумів висновки допоможуть краще пізнати волю Господню.

Однак на певному етапі зростаюча кількість при-родничо-наукових знань увійшла в конфлікт з релі-гійним світорозумінням. Цей конфлікт дедалі більше поглиблювався, виявляючи непереконливість релігій-них поглядів.

У давнину найбільш розвинутою спробою проти-ставити релігійному поясненню світу його природне пояснення було, як вже зазначалося, атомістичне вчення Демокріта, Епікура, Лукреція. Головну ідею — визнання існування в основі речей найдрібніших не-подільних рухомих частинок — атомісти підкріпили знаннями, почерпнутими в результаті спостережень за різними явищами повсякденного буття. Проте це були лише здогадки, які набагато випереджали свій час.

Успіхи природознавства XVI ст., вінцем яких ста-ло геніальне відкриття М. Коперника, послужили ма-теріалом для створеної Д. Бруно пантеїстичної кон-цепції Всесвіту. За нею, Всесвіт ототожнюється з Бо-гом, не має меж у просторі та часі, заповнений без-ліччю світів, де навколо своїх осей обертаються насе-лені розумними істотами планети.

Значення теорії М. Коперника вийшло далеко за межі її астрономічного змісту. Об'єктивно його теорія нового розуміння місця людини у всесвіті закликала відмовитися від уявлення про біблійного антропо-морфного Бога, що керує, подібно до самодержця, ходом подій у світі.

Позбавивши Землю значення центру Всесвіту і встановивши її справжнє місце як однієї з планет, що рухаються навколо Сонця, вчення М. Коперника при-пускало існування інших світів, подібних до Сонячної системи.

Для керування Всесвітом, який не має меж і включає безліч світів, Бог міг бути допущений тільки як безлика активна сила, розлита повсюди в природі, але яка не є особистістю. Для Д. Бруно Бог — це ду-ша світу, нерозривно з ним злита.

Успіхи математики та механіки в XVII—XVIII ст. привели до розвитку деїстичних поглядів. Всесвітні закони механіки сприяли створенню механістичної картини світу, в якій Бог виявився непотрібним для опису Всесвіту.

Відкидаючи ідею Бога як керуючого природою, механістичне світорозуміння залишало йому функції лише творця першоматерії та першодвигуна.

Деїзм був формою вільнодумного світорозуміння, найбільш відповідного рівню природничо-наукових знань другої половини XVII—XVIII ст. Коли ж ідео-логи революційної французької буржуазії XVIII ст., спонукувані ненавистю до феодальних порядків і не-сприйняттям їхнього релігійного виправдовування, повністю відмовилися від ідеї Бога і намагалися дати цілісне природниче пояснення світу і людини, вони піднялися над рівнем науки свого часу та ввели положення про рух як про атрибут матерії, про простір та час як форми її існування.

XIX ст. стало століттям торжества атомістичних ідей. Геніальне відкриття Д. Менделєєва (1834— 1907 рр.) — періодичний закон, що розкрив зв'язок зміни якостей хімічних елементів та їх сполучень із зростанням атомної маси, — засвідчило внутрішню єд-ність хімічних елементів. Спектральний аналіз, який став в середині XIX ст. засобом пізнавання внутріш-ньої природи космічних тіл, виявив спільність складу речовини різних об'єктів Всесвіту: Землі, Сонця та інших космічних тіл.

У галузі дослідження живої природи в 20—30-х роках XIX ст. було відкрито, що клітина є еле-ментарною структурною одиницею рослин, тварин і мікроорганізмів. Цим самим було доведено специ-фічність структурної організації живої матерії по-рівняно з неживою.

Л. Пастер (1822—1895 рр.) в своїх працях довів, що в природі не відбувається створення навіть най-простіших, одноклітинних організмів з неживої речо-вини ("самозародження"). Це ще більше зміцнило переконання у якісній відмінності живого від нежи-вого. Водночас існували наукові факти, які підтвер-дили, що, незважаючи на відмінність живого і нежи-вого, між ними немає непрохідної межі.

1828 р. вперше було синтезовано сечовину — ор-ганічну речовину, яку раніше знаходили тільки у жи-вому тілі. Слідом за цим природознавці синтезували й багато інших органічних сполук. Пізніше з'ясувалося, що білки — речовина, вкрай важлива для процесу життя і складна за своєю будовою. Вона складається з органічних сполук — амінокислот, які, пов'язуючись між собою у певному порядку, створюють довгий ла-нцюг білкової молекули.

Після відкриття М. Коперника жодна теорія не мала такого різнобічного вільнодумного значення, як дарвінізм. Теорія Ч. Дарвіна (1809—1882 рр.) довела розвиток видів і сприяла виникненню думки, що різ-номанітність сучасного тваринного і рослинного світів бере свій початок від небагатьох первісних форм життя.

Дивовижна пристосованість тваринних та рос-линних організмів до середовища їхнього існування, доцільність їхньої будови та поведінки були пояснені як наслідок добору, в процесі якого все непристосоване гине. Цей механізм створення та зміни ви-дів не має нічого спільного з біблійними міфами про створення життя Богом. Теорія Ч. Дарвіна допомогла науково розв'язати питання щодо походження люди-ни. Вказуючи на значну кількість істотних рис подіб-ності у будові та фізіології людини та вищих мавп, дослідник дійшов висновку, що людина походить від мавпи і є витвором еволюції всього тваринного світу. Знайдені археологами залишки кісток істот, які є проміжною ланкою між