В Україні цей процес продовжився, що потребу-вало копіткої і глибокої науково-дослідної обробки всіх раціональних пропозицій, які відповідали б суча-сному процесу демократизації і формуванню грома-дянського суспільства, правової держави.

Громадська й наукова думка, позиція політичних і релігійних кіл здебільшого сходилися на тому, щоб новий закон став загальнодержавним актом і відобра-зив ряд актуальних суспільно-значимих вимог: най-повніше використання наукових принципів у сфері нових підходів для налагодження державно-церков-них, суспільно-релігійних та міжособистних відно-син; регламентування насамперед нерелігійних функ-цій церковних організацій та їх активу; досконалішу правову оцінку життєдіяльності нових типів сучасних віруючих і невіруючих, а також чітке визначення сус-пільного статусу їх організацій; створення нової фор-ми контролю за дотриманням законодавства про сво-боду совісті та повна відкритість і доступність цього законодавства; врахування підвищеної цікавості ши-роких кіл громадськості до співіснуючих в суспільстві двох природних процесів духовної культури — сакра-лізації і секуляризації.

Необхідно було зважити й на інші конструктивні положення: неухильно дотримуватися конституційних гарантій свободи совісті і не допускати її обмеження; засуджувати спроби використання релігії (і атеїзму) проти інтересів суспільства і особистості; не можна усувати церкву, яка виконує виключно релігійні фун-кції, від тих складних проблем, що хвилюють паству, суспільство і людство; заборонити застосовувати ад-міністративний тиск для нав'язування матеріаліс-тичних поглядів; регламентувати права на свободу висловлення і поширення релігійних і вільнодумних поглядів; передбачити гарантії, які б виключали будь-які форми переслідування за релігійні переконання і які б запобігали ображанню почуттів віруючих і неві-руючих.

Ще один неабиякий факт впливав на законотвор-чий процес — запозичення досвіду регламентації ре-лігійної свободи, зафіксованого у міжнародних пра-вових актах, що дозволило розробити закон, в якому відбулася еволюція поглядів на свободу совісті як фундаментальну загальнолюдську цінність.

Ґрунтовне обговорення і досить тривала підго-товка дозволили прийняти Закон "Про свободу со-вісті та релігійні організації". На конкретне втілення закону в життя подіяв також Акт проголошення неза-лежності України.

У постанові про порядок введення в дію закону про свободу совісті український парламент звернувся до всіх партій, рухів, громадських об'єднань, реко-мендуючи їм привести свої статути (положення) і програмні документи у відповідність до закону. По-літика партій, масових рухів, громадських організацій повинна базуватися на нових принципах ставлення до юридичного, майнового, фінансового становища релігійних організацій, соціальної, культурно-освіт-ньої активності церкви та її взаємин з усіма ступе-нями державної влади і громадсько-політичними ко-лами. Адже оновлення громадянських прав і свобод віруючих і невіруючих, зміцнення юридичних і мате-ріальних гарантій свободи совісті позитивно позна-чаються на активізації людського фактора у демо-кратизації і гуманізації українського суспільства. Крім того, складається сприятлива атмосфера для налагод<-ження суспільного діалогу з церквою і віруючими в ім'я союзу, єдності різносвітоглядних груп трудящих; установлення міжрелігійного миру — плюралізму рів-ноправних віросповідань; толерантних взаємин між протилежними, але співіснуючими, сакральними і се-кулярними видами духовної культури, між солідар-ними і співпрацюючими віруючими і невіруючими.

Тепер перейдемо до характеристики тексту нового закону, що має 32 статті, вміщених у шести розділах, виділяючи найбільш помітні положення за їх но-визною та змістом.

До першого розділу "Загальні положення" увій-шло шість статей, що стосуються права громадян на свободу вибору релігії і на свободу від релігії, визна-чено завдання закону, наголошено на суверенності законодавства України, обгрунтовано право на свобо-ду совісті, рівноправність громадян, окреслені прин-ципи відокремлення церкви від держави і школи від церкви. Перший розділ можна вважати осново-положним. Навколо його правових норм, принципів ще точитиметься полеміка теоретиків і практиків, особливо серед законотворців, які застосовуватимуть їх до національних або регіональних умов життя пев-них груп населення.

Центральною є ст. З, в якій визначається поняття гарантованої для кожного громадянина свободи сові-сті: "Це право включає свободу мати, приймати і змі-нювати релігію або переконання за своїм вибором і свободу одноособово чи разом з іншими сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, відправ-ляти релігійні культи, відкрито виражати і вільно по-ширювати свої релігійні або атеїстичні переконання". Таке розширене розуміння паритетності релігії і атеї-зму, сакрального і секулярного спричинило до вне-сення змін і доповнень до ст. 50 попередньої Конституції країни. Парламентарі у червні 1991 р. замість однобічного "або вести атеїстичну пропаганду" запи-сали більш прийнятну тезу — "висловлювати релігійні або атеїстичні погляди". Наближаються до міжнарод-них правових стандартів і відповідні положення "Декларації прав і свобод людини" про забезпечення ідеологічної, релігійної і культурної свободи.

Величезне навантаження має ст. 5 про ві-докремлення церкви (релігійних організацій) від дер-жави, де визначаються обов'язки обох сторін між со-бою: держави щодо церкви і релігійних організацій перед державою та суспільством. У самій назві статті міститься істотне нововведення — вживаються два нероздільні поняття "церква" і "релігійні органі-зації", які водночас є тотожними і трохи відмінними. Якщо церква може тлумачитись як соціально-де-мократичний інститут, то релігійні організації — це певне об'єднання одновірців якогось культу, віроспо-відання, конфесії, секти. До речі, більшість з них не називають себе церквою.

Тут же, на нашу думку, багато в чому здій-снюється одне з головних завдань закону про подо-лання негативних наслідків старої державної політики щодо релігії, церкви та віруючих і атеїстів. Зокрема, маємо на увазі вирішення питання про так званий "партійно-державний атеїзм", який гарантував, а вір-ніше насаджував, таку свободу атеїзму, що фактично узаконював протирелігійну пропаганду, конфрон-таційну боротьбу для "подолання" релігії як пережит-ку минулого. Правова регламентація атеїстичної дія-льності невіруючих громадян була відсутня. По суті, вона грунтувалася головним чином на принципах, закріплених у програмі КПРС та інших партійних до-кументах, що мали правовий