Орієнтація на релігійний плюралізм і толерантність переважає і в свідомості сучасної молоді: "кожен має право на вибір, кожна віра має право на існування"; "кожна віра, якщо не несе руйнівної сили, має право на існування"; "будь-який напрям має право на існування, якщо він не шкодить людям"; "має бути злагода між всіма релігіями, щоб вони одна одну не гнобили, поважали право й вибір інших релігій. Кожен має право на свою релігію. Треба і в це вірити, щоб це покращувало й збагачувало людину"24.

Проте, спостерігаючи за реальним релігійним життям в державі, ми не можемо говорити про наявність миру і порозуміння між конфесіями, релігіями, релігійними напрямами. Ворожнеча і непорозуміння існують між традиційними, ортодоксальними релігіями (церквами) з новітніми, нетрадиційними, між традиційними церквами різних віросповідань, а також між церквами одного й того ж віросповідання. Міжконфесійні конфлікти можуть вважатися вагомою умовою творення сучасної релігійності, передусім релігійності новітньої: як інституційно (організаційно) оформленої, так і позаінституційної (позацерковної).

5. Міжконфесійні конфлікти. Концен-труючи увагу на конфліктах у межах традиційної релігійності, зазначимо, що в основному вони спалахують між чотирма Церквами візантійської традиції, які вважають себе спадкоємицями давньої Київської Церкви.

"Класичне" історичне протистояння між православними й греко-католиками позначено лінією A-A. У цьому разі відмінності всередині самого українського православ'я не мають суттєвого значення. Натомість, що є важливим, так це характер ідентичності (католицької або православної). На практичному рівні близько 90 % усіх зареєстрованих конфліктів між греко-католиками й православними впродовж останнього десятиліття стосувалися майнових питань.

Існує протистояння, з одного боку, між так званими національними церквами і, з іншого, - Московським патріархатом (на схемі лінія Б-Б). Часто цю ситуацію представляють як протистояння між "націоналістичними" церквами й "універсальною" Російською церквою. Тобто, можна сказати, що у цьому конфлікті спостерігається зіткнення інтересів двох національних церков - Російської православної церкви і Київської церкви, яка поки що існує у вигляді кількох "елементів", що шукають тепер шляхів до об'єднання.

Лінією В-В позначено щораз напруженіші дискусії щодо проблеми канонічності. І Українська православна церква, і Українська греко-католицька церква визнані як канонічні відповідно у православній і католицькій спільнотах. Однак обидві православні церкви, які декларували свій незалежний статус, поки що не визнані.

Внутрішній конфлікт у католицькому середовищі носить характер "стратегічної конкуренції" двох помісних церков із різними обрядовими традиціями. Так само між греко- і римо-католиками є рецидиви колишньої praestantia ritus latini ("вищості латинського обряду" - принаймні так це виглядає у рецепції греко-католиків), як, наприклад, зволікання Ватикану із визнанням патріаршого устрою, перешкоди у поширенні юрисдикційних структур УГКЦ на східні терени України, обмеження щодо душпастирської праці одружених священиків у діаспорі тощо. Певне напруження спричинює і своєрідна зміна історичних ролей обох католицьких церков у зв'язку зі зміною католицької еклезіології після Другого Ватиканського собору, демографічними процесами в Україні та її державною незалежністю.

Варто зазначити такий суттєвий конфліктний аспект сучасного релігійного життя, як позиції різних релігійних традицій стосовно адаптації до вимог сучасності. У такому ракурсі можна вважати, що упродовж 90-х років православ'я або, в ширшому сенсі, всі східні церкви в Україні опинилися перед двома сильними, модернізованими формами християнства - римо-католицизмом і протестантизмом, у той час як самі вони не бажають змінювати свої традиції. Це створює значний "цивілізаційний відрив" між західним і східним християнством (особливо православ'ям), у результаті чого православ'я, що виявляє схильність до архаїчності, зазнає відчутного тиску в напрямку модернізації (вважається, що і протестантські, і римо-католицькі місіонери є більш конкурентоспроможними, ніж місцеві православні).

Звернімо увагу на соціологічні дані. Так, визначаючи причини конфліктів між церквами, опитані громадяни України назвали: 47,4 % - жадання влади церковними ієрархами, 32 % - матеріальні питання: щодо майна, культових будівель, кожен п'ятий - міжцерковні конфлікти відстоювання політичних інтересів, 14,2 % респондентів переконані, що суть протистояння церков полягає у національному питанні. Найменша частка тих опитаних, хто вважає, що церковні діячі вступають у конфлікти з метою довести виняткову істинність своєї Церкви - 8,8 %. Разом з цим, участь духовних лідерів Церкви в міжконфесійних конфліктах та надмірна увага церковних діячів до політики, а не до духовних цінностей називалися респондентами серед причин їх відмови від відвідування релігійних служб (відповідно 6,8 % і 9,1 %).

Отже, з огляду на означені "конфліктні зони" у сфері традиційних релігій (безумовно, були наведені лише найзагальніші з них), поряд з багатьма іншими висновками, можна дійти й такого, що конфлікти між церквами занижують їхню суспільну вагу. Тобто конфлікти між християнами ставлять під сумнів автентичність християнського свідчення в очах невіруючих. Тривала конфліктність поміж "історичними" церквами України применшує їхню привабливість також в очах тих людей, які вважають себе християнами, однак вагаються у виборі конкретної церковної приналежності.

Зокрема, за результатами соціологічного дослідження "просто християнами" себе назвали 6,4 % населення України, зокрема 4,3 % з-поміж тих, хто ідентифікував себе як віруючий, 8,5 % тих, хто вагається між вірою і невір'ям, і навіть 6,1 % - серед невіруючих. Усім респондентам, які віднесли себе до православної релігії (таких 75,8 %), ставилося