Галицька митрополія, її історичний шлях творення
У 1302 р. константинопольський патріах Афанасій і імператор Андронік II погодилися на утворення окремої галицької митрополії, куди ввійшли галицька, перемишльська, володимирська, луцька, холмська і турівська єпархії, тобто кафедри тих земель, які перебували в зоні впливу короля Юрія (567, с.270). Першим галицьким митрополитом став Нифонт (1303-1305 рр.). У Візантії, де не могли не знати про зближення галицьких королів з Римом, були зацікавлені у збереженні такого союзника як Галицько-Волинська держава, тому пішли на такий крок.
Наступний галицький митрополит Петро Ратенський був людиною непересічною. “Житіє” митрополита Петра відоме в кількох редакціях. Найбільш поширена редакція митрополита Кіпріана, написана між 1397 та 1404 рр. У ній використано текст першої редакції, підготованої у 1327 р. невідомим московським автором до Володимирського собору у зв'язку з канонізацією митрополита (1054, с. 301 -310; 942, с.59-79; 627, с.215-254; 895, с.340-341; 1414, с.256-268).
На підставі “Житія” та деяких документів можна приблизно реконструювати біографію Петра Ратенського. Скоріше всього він народився у середині XIII ст. у Белзькому князівстві і там став послушником у віці 12 років у одному з місцевих монастирів, в якому був згодом поставлений у диякони. Потім він заложив Спаський монастир біля с.Двірці на р.Раті, притоці Західного Бугу, в якому став ігуменом. До свого постриження він здобув книжну освіту, як можна судити з клейма його житійної ікони в Успенському соборі Московського Кремля. До закладення Спаського монастиря діяльність Петра, схоже, протікала у Белзі, де бл. 1269-1301 рр. займав престол Юрій Львович, що, можливо, сприяло зближенню обох діячів, і стало головним мотивом для висунення Петра в кандидати на престол галицького митрополита.
Славу ігумену Петру принесло заняття церковним малярством. Під час візитації митрополита Максима, який вірогідно був у Львові або Белзі між 1286-1299 рр., Петро прибув на зустріч з ним і підніс ієрарху ікону Богоматері власного письма. У 1299 р. митрополит виїхав у Володимир на Клязьмі і забрав з собою цю ікону. У Москву до Успенського собору ця ікона потрапила, мабуть, вже з самим Петром, коли останній став митрополитом. Під назвою «Максимової Богоматері» вона стала однією з головних святинь Московського Кремля. Під час пожежі Кремля у 1547 р. митрополит Макарій виносив цей образ, ризикуючи життям. Авторитет митрополита Петра Ратенського як відомого живописця зберігався довго. Навіть у 1711 р. виговські розкольники у своєму полемічному збірнику, відомому в науці як Єгоровський, помістили копію з цієї ікони Богоматері роботи митрополита (649, с.61 -63; оригінал: ГРБ, собр.Егорова, N 383).
Окремі епізоди творчої біографії митрополита, свідчать про його зв'язки з Львовом, які могли розвинутися у 1301 -1305 рр., коли Юрій Львович став королем. Так у Москві збереглася різьблена з дерева статуя Миколи Можайського, виготовлена на замовлення митрополита Петра митцем його кола або і самим ієрархом. Робота виконана у стилі пізньороманської німецької скульптури (1185, с.203-204; 972, с. 123, рис.73), впливи якого на Можайськ чи Москву виключені. Аналоги пам'ятки — надгроб'я архієпископів Фрідріха фон Веттена (1152 р.) та Лудольфа фон Віхмана (1192 р.) у Магдебургзькому соборі (955, с.282; 1311, с. 142). З огляду на наявність німецької колонії у Львові, серед якої могли бути вихідці з Магдебургу, такі впливи можна пояснити львівськими контактами митрополита Петра.
Король Юрій переконав ігумена Петра погодитися стати митрополитом галицьким. З тим його було відправлено до Константинополя. Саме у той час помер і київський митрополит Максим, який з 1299 р. перебував у Володимирі на Клязьмі. І до Константинополя також прибув кандидат у київські митрополити Геронтій. присланий тверським князем Михайлом Ярославичем, який на той час був і великим володимирським князем, тобто сюзереном російських князівств. У Константинополі вирішили скористатися моментом, щоби знову об'єднати київську і галицьку кафедри. Митрополитом було поставлено Петра.
Він повернувся з Візантії тільки у 1308 р. У 1310 р. мало не загинув під час усобиці за брянський престол. І у тому ж році за доносом тверського єпископа Андрія, за яким стояв той же князь Михайло Ярославич, Петро був звинувачений у симонії, тобто продажі за гроші церковних санів, але був виправданий на помісному соборі у Переяславі Заліському патріаршими післанцями (1216, с.236-253). А далі, утвердившись на митрополичому престолі і отримавши від хана Узбека у 1313 р. ярлик, Петро поступово прийняв сторону московських князів у їх суперництві з тверськими за престол великих князів володимирських. Ця обставина, а також те, що, прибувши у 1326 р. в Москву на похорони князя Юрія Даниловича, вбитого в Орді тверським князем Дмитром Михайловичем, митрополит затримався там, брав участь у закладенні нового Успенського собору, захворів і помер, було використано новим московським князем Іваном Калитою. 21.12.1326 р. митрополита було поховано між фундаментами закладеного собору. Перед смертю митрополит залишив свої гроші тисяцькому Протасію, зобов'язавши витратити їх на будівництво собору. Хоронив його земляк луцький єпископ Феодосій, який приїхав до митрополита у церковних справах. Вже через 20 днів біля могили почалися різноманітні чуда (виздоровів юнак, які мав слабі руки від народження, потім горбун і сліпий), а у 1327 р. собор у Володимирі канонізував митрополита Петра, що було визнано Константинополем у 1339 р. Поступово була сформована легенда про митрополита Петра як предвісника і основоположника Московської держави. Чуда на могилі святого продовжувалися і
