Стан Православної Церкви на українських землях у першій четверті XIV ст. в значній мірі визначався умовами соціально-політичного буття народу. Занепад Київської держави, політичний ріст і централізація московських земель, проуніатські намагання правителів Галицько-Волинського князівства - все це й стало причиною переїзду на північ митрополита Кирила(1247-1281). Його наступник митрополит Максим (1283-1305) у 1300 році переносить кафедру у Володимир.

Такий перебіг подій, безумовно, не міг сподобатись галицьким князям. Не бажаючи попадати в будь-яку, в тому числі і релігійну залежність від північно-руських земель, Юрій Львович вирішив вийти з підпорядкування митрополиту Київському і всієї Русі і утворити для свого князівства окрему митрополію. Взагалі у цій історії дуже багато темних плям: які конкретно сили інспірували і в який спосіб зуміли схилити непоступливих греків до утворення нової ієрархічно-адміністративної одиниці - жодних документальних даних про це немає. Достовірним є сам факт возведення у 1302 (1303) році Галицької єпархії у ранг мирополії. Новоутворена митрополія обіймала шість єпархій - Галицьку, Перемишльську, Володимирську, Туровську, - Луцьку і Холмську і рахувалась 81-ю у диптиху Константинопольського патріархату. Першим митрополитом став Ніфонт.

Але положення нової митрополії з самого початку було дуже непевним. Католицькі дослідники твердять, що Ніфонт не одержав патріаршого визнання своїх митрополичих прав і був всього лиш кандидатом галицького князя на цю посаду5. Така, м'яко кажучи, історична некоректність легко пояснюється: католики у поняття "релігійність Західної України" взагалі намагаються втиснути тільки онтологію католицизму і зовсім забувають вказати, що після падіння Києва аж до сімнадцятого століття західно-українські єпархії були не просто околицею, а оплотом Православ’я в Україні.

Непевність становища Галицької митрополії аргументовано висвітлює М. Грушевський. Вся справа в тому, що галицький князь добився утворення митрополії через імператора, задобрюючи та обдаровуючи Андроніка-ІІ, сама ж патріархія відносилась до цієї витівки негативно6.1 тому, коли після смерті митрополита Ніфонта у 13034305рр. Юрій Львович послав свого наступного кандидата, уродженця Галичини, ігумена Петра Ратненського, то патріарх Афанасій призначив його митрополитом Київським і всієї Русі (1308-1326). Офіційно Галицька митрополія не скасовувалась, але митрополит для неї не призначався. Фактично всіма церковними справами на території північно-руських, київських та галицьких земель управляв митрополит Петро. Він же у 1325 році переніс місце осілості митрополитів у Москву.

Таким чином, на початку XIV ст. Київ, втративши значення "пєрвопрєстольного грддл Руси", фактично втратив і митрополичу кафедру; намагання галицьких князів утворити свою митрополію реальним результатом не увінчались; самі князі тяжіли до Заходу; монгольський меч тяжів над центральними областями України і кидав тінь загрози над Галичиною та Волинню. Такий плачевний стан українського народу, безумовно, не міг бути непоміченим папою. Навпаки, Рим чітко усвідомлював: якщо у тринадцятому столітті русини-українці ще являли собою грізну військово-політичну силу, яка заставляла рахуватись із собою Європу, то тепер вже можна було не церемонитись з уніями та обіцянками. Тепер Україну можна було окатоличувати насильно.

Князь Юрій-І іменував себе королем - Rex Russie et Ladimerie. Тепер це залишалось абсолютно непоміченим, і ніхто, як з коронування Данила, не робив епопеї "папської опіки" над Руссю. Його сини Лев-II та Андрій іменували себе князями - і жоден документ не називає їх королевичами. Проф. Абрагам приводить один факт зносин Юрія-І з папою Климентом, де Юрій, нібито, писав про укладання унії7. Але документальних підтверджень ні Абрагам, ні Длугош привести не можуть, тому цей випадок за рамки їх особистої гіпотези не виходить. Взагалі, за першу чверть чотирнадцятого століття Рим тільки один раз 3 лютого 1317р. звертався до руських князів з уніональною пропозицією8 - варто порівняти з десятками папських "опусів" на цю тему у тринадцятому віці. Але це було безадресне послання дрібним князям, яке залишилось без будь-якої відповіді.

Єдине, чого боявся Рим - це православного духу руського народу. Настільки боявся, що спеціальним посланням папського легата Gentiliusa від 1309 року під загрозою екскомунікації католичкам заборонялось виходити заміж за православних9!

Решту в усьому у чотирнадцятому столітті католицизм зробив ставку на силу - на Польшу та Литву.

Галицько-Волинське князівство як форма державності на українській землі. Українські історики М. Грушевський, Н. Полонська-Василенко, С. Томашівський, Д. Дорошенко оцінюючи роль цього князівства, майже одноголосне сходяться в наступному: Галицько-Волинська держава майже на сто років після завоювання монголами Києва продовжила традиції української державності; зберегла Україну від передчасного опанування з боку Польщі; розірвавши династичні й церковно-політичні зв'язки з Суздалем, вона припинила процес асиміляції українців з великоруським елементом та нейтралізувала однобічність візантійських впливів, нарешті... відкрила широкий шлях західноєвропейським культурним впливам на Україну39. А тепер попробуймо добре вдуматись у ці офіційні штампи відомих істориків. Що стоїть за ними?

- Галицькі правителі з метою "протистояння руській асиміляції" дійсно розірвали всі зв'язки з північно-руськими князівствами - але це все робилось за сценарієм польсько-угорських королівських дворів, які домігшись ізоляції Червоної Русі, попросту окупували її, в той час як Північна Русь зуміла відбитись від усіх - від татар, шведів, хрестоносців, поляків;

- галицькі правителі свідомо й цілеспрямовано рвали всі церковні зв'язки з Київською