- галицькі правителі відкривали "широкий шлях... " Але ж кому?

Десяткам тисяч чужоземних колоністів, які розірвуть землі та багатство української держави.

Я, на підставі вищесказаного, насмілюсь запропонувати свій висновок: Галицька держава, в силу прозахідної орієнтації своєї правлячої верхівки, відірвавшись від повноти Православія та цілості руського народу, не витворила ніякого свого "галицького" феномену. Навпаки - ізолювавшись, вона стала легкою здобиччю Заходу, а пізніше і провідником його релігійно-політичної експансії всього українського народу.

Галицьке Православіє не змогли захистити ніякі інші руські сили - на території України їх просто не було. Вся решта території Київської Русі була захоплена Литвою, дрібні князі призначались литовськими урядниками і боронити православних русинів Галичини не могли. А якщо й воювали з поляками, то за литовські інтереси.

Не зміг виправити становища і Константинопольський

патріархат, у прямому підпорядкуванні якого знаходилась Галицька митрополія.

По-перше, відношення греків до нової митрополії було дуже непевним і непостійним, внаслідок чого у Галичині було відсутнє постійне наступництво митрополичої влади. Безпосередньо на Галицьку митрополію були поставлені тільки Ніфонт(ІЗОЗ) та Теодор (1338); у 1347р. патріарх упразднив Галицьку митрополію, а у 1371 -1372, вже після смерті Казимира Великого, піддавшись на його погрози назначив митрополита Антонія.

По-друге, Константинопольський патріархат безросередньо домогти нічим не міг, бо сам знаходився у дуже скрутному становищі - імператори знову затіяли уніональні ігри з Римом. Імператор Іоан Палеолог-І у 1356р. дав клятву повного підкорення папі як верховному главі Церкви, а через тринадцять років Іоан V Палеолог у Римі підписав особисту унію з Католицькою Церквою. На ділі жодного зближення не сталося, ніякої влади на Сході папа не здобув. Але такі речі тільки ганьбили грецьке Православіє і паралізовували його діяльність.

В силу цих викладених нами причин у Галичині на 1375 рік не було ні внутрішніх сил для боротьби з експансією католицизму, ні можливості одержати допомогу ззовні. На українській землі з 1375 року розпочала свою діяльність силою насаджена адміністративно-ієрархічна організація Католицької Церкви. 

Отже, Галицька митрополія - це церковна провінція утворена на землях Галицько-Волинської держави старанням князів Лева Даниловича та Юрія І (1301-1308) у 1303. Грамоту про піднесення галицького єпископства до рангу митрополії та вилучення його з-під юрисдикції київського митрополита підписали Константинопольський патріарх Атаназій та візантійський імператор Андроник. До складу Галицької митрополії входило 6 єпархій: Галицька, Перемишльська, Володимирська, Холмська, Луцька та Турівська. Першим галицьким митрополитом був грек Ніфонт(1303-1305). Після нього митрополитом було обрано ченця, що походив з Галичини - Петра, який згодом виїхав до Владимира на Клязьмі. Відомими є митрополити галицькі Гавриїл (1326-1329) та Теодор (1331-1347). Вперше скасовано Галицька митрополія за наполяганням Москви у 1347. Відновлено Галицька митрополія завдяки старанням польського короля Казимира III Великого. У 1370 митрополитом було висвячено єпископа Антонія (помер у 1391). Після нього митрополією управляв Луцький єпископ Іван. У 1401 Галицька митрополія була підпорядкована Київській митрополії. Резиденція київського митрополита по той час знаходилася в Москві.   

Після захоплення Галичини Австрією уряд звернувся до Риму з проханням відновити Галицька митрополія У 1807 Римський Папа підписав буллу про відновлення Галицька митрополія на землях Галичини та Холмщини. Першим митрополитом було призначено єпископа Антонія Ангеловича (1808-1814). Згодом галицькими митрополитами були: Михайло Левицький (1816-1858), Григорій Яхимович (1860-1863), Сильвестр Сембратович (1885-1898), Юліан Саскуїловський (1899-1900), А.Шептицький (1900-1944); Й.Сліпий (1944-1984). Зараз Галицька митрополія очолює Блаженійший Патріарх Іван Мирослав кардинал Любачівський.

Використана література

М. Грушевський Історія України-Руси. Київ, 1993. Том III, стр. 534.

М. Грушевський Історія України-Руси. T.IV. cm 105.

Н. Полонська-Василенко Історія України. Київ, 1992.Том І, с.

Д. Дорошенко Нарис історії України. Київ, 1991. т.І, с.94.