Реферат з релігієзнавства
Аскетизм у релігійному житті Стародавнього Риму
Історіографію римського суспільства займались в основному римські і грецькі письменники. Веллей Патеркул (біля 20 р. до Р.Х. – 30 р. по Р.Х.) написав військову і політичну історію імператора Августа та перші роки правління Тіберія. У І. ст. Р.Х. Йосиф Флавій на грецькій мові у своїх працях “Історія юдейської війни”, “Автобіографія”, “Юдейська ерхолгія” описує історію свого народу в елліністичній і римській періоди. Корнелій Тацит написав історію з 68 по 96 р. Р.Х. від смерті Августа (14 р. Р.Х.) до смерті Нерона (68 р. Р.Х.). Праця Тацита є основою наших уявлень про життя римського суспільства І. ст. Р.Х. Важливим доповненням праці Тацита є твір Гая Светонія Транквілла (†122 р. Р.Х.). Він писав на різні теми, але найбільш відома його праця “Життя дванадцяти цезарів” від Юлія Цезаря до Доміціана Флавія). В середині ІІ ст.. Р.Х. Аппіан, грек, імператорський чиновник написав “Римську історію” у 24 кн. Не межі ІІ-ІІІ ст.. Діон Кассій, член сенату, намісник провінцій написав “Історію Риму” з найдавніших часів закінчуючи 235 р. Р.Х. Грек Амман Мерцелін (біля 330-400 рр.) продовжуючи працю Таціта написав працю “Дії”, яка охоплює час з 96 по 378 рр. Амман з великим болем вказував на крайню порочність римської знаті (імператорських придворних і імператорів тієї епохи), що привели до упадку римського суспільства і держави.
Вище наведені джерела в повному обсязі до нас не дійшли, а тільки частинами. Тим не менше всі пам’ятники розкривають не тільки історію даного суспільства, але й релігійне, моральне, економічне, потове, аскетичне життя римського народу. Крім історичних джерел слід згадати важливі праці іншої тематики. Мають на увазі важливі відомості в працях географів (Помпонія Мели, Клавдія Птоломея). Цікавий матеріал містить “Природна історія” Плінія Старшого – енциклопедиста І ст., у переписці Плінія Молодшого (кінець І – початок ІІ ст..). “Панегеріках – похвальних промовах в честь імператорів, художній літератрі, збірках законів. Із сучасних дослідників з даної тематики слід визначити праці Токарєва С.А., Абрамовича С.Д. тощо. Вказана література окремо не виділяє аскезу від інших аспектів життя, але дає достатньо матеріалу для ознайомлення і висвітлення проблематики аскези. Основна мета даної статті полягає у висвітленні рис, основи, сутність аскетичної практики. Вказати які основні колегії займалися аскезою і дати їй богословську оцінку.
Стародавньоримська релігія досить специфічна порівняно з грецькою, хоча вони мають загальні риси, визначені типологією і прямим впливом. Хоч римська релігія постійно видозмінювалася, вона незмінно зберігала багато архаїчних рис, у тому числі – і в області аскетичної практики й аскетичних концепцій.
Своєрідність римського релігійного аскетизму полягає в тому, що він був позбавлений поетично-містичного натхнення або філософського піднесення аскетизму греків. Скоріше вже він являє за своїм змістом те, що римляни іменували «паспортом бідняків» – testimonium paupertatis (свідоцтво про бідність); ми маємо на увазі, однак, бідність духовну.
Спосіб життя стародавніх римлян, що займалися переважно сільським господарством і війнами, сам по собі був досить суворий. Цю суворість римляни зберігали й у наступні епохи зніженості звичаїв. До знайомства з грецьким культурним досвідом тут навіть не було статуй богів – бог війни Марс шанувався в вигляді списа; Веста, богиня домашнього вогнища, – в вигляді живого вогню й ін. Селяни по старинці шанували старі пні і великі камені. Справжніх храмів спочатку теж не було – служіння богам проводилися просто в обгородженому місці. Культ римлян також був «сухий, тверезий і строго формальний» – «пунктуально виконуючи свої зобов'язання перед богами, римлянин у той же час не хотів давати їм нічого зайвого» – наприклад, туманна обітниця принести в жертву стільки-то «голів» (малося на увазі – тварин) оберталася приношенням у храм такої ж кількості голівок часнику [1, с. 433-434].
Римські жерці мислилися як насамперед служителі держави. Особливого стану жерців як таких не існувало. Зате існували жрецькі колегії, в які обиралися цілком світські особи, прагнучі зробити політичну кар'єру (понтифіки, фламини, луперки, авгури й ін.). Так, молодий Тиберій Гракх домагається обрання в колегію авгурів; Юлій Цезар з 13 років – фламин Юпітера і т.д. У стародавні часи це й були чисто державні посади – наприклад, понтифіки в старовину були інженерами, що відають наведенням мостів через Тибр (понтифік означає «будівельник»).
Дуже характерно також, що римляни забороняли участь у шануванні своїх богів рабам (тобто, іноземцям), перетворюючи свою релігію з загальнолюдського явища в чисто «національне» установлення. Лиш у виняткових випадках раби брали участь у святах (відомо, що Катон Старший дозволяв своєму рабові-керуючому приносити жертви богам лише на свято компіталій). До чужих богів римляни ставилися звисока, хоч і не забороняли, скажімо, культу Ізіди.
При такому відстороненому ставленні до богів не могло бути й мови про які-небудь сильні релігійно-аскетичні емоції. Східні жерці Кібели здатні були оскопити себе в своєму несамовитому поклонінні перед жіночністю богині. Для римлян такий подвиг був страшний і чужий, вони могли зробити його хіба що об'єктом яскравого поетичного зображення з елементом еротичної цікавості (поема Катулла «Аттіс»). Взагалі оскоплені цікавили римлян лише як об'єкт протиприродної розпусти.
Прояви аскетизму в ранньому римському суспільстві базувалися, строго кажучи, навіть не на релігії, а на етиці цивільного, сільського гуртожитку, суворого та манірного навіть стосовно завоювань елліністичної цивілізації. Плутарх описує як зразок римської