Але все-таки, при сугубій практичності римського життя і римської релігії, тут виникають і певні аскетичні устремління, насамперед пов'язані з уявленнями про магічний зміст поводження жерця. Як і всяка язичницька аскеза, утримання носить тут характер теургії, зв'язування волі божества.

Від народних релігійних уявлень стародавньої епохи римляни сприйняли різні приписи – наприклад, відносно статевого стримування фламинів – жерців культу Юпітера, або обов'язковість невинності для весталок – служительок Вести [2, с. 324]. Але все це було пов'язано насамперед з уявленням про необхідність ритуальної чистоти тіла жерця, а тому такий аскетизм носив чисто зовнішній характер і не мав особливого психологічного змісту, містичного або морального.

У заборонах, що діяли в тих чи інших колегіях, простежуються пережитків стародавніх марновірств і табу, смисл яких уже в класичну епоху важко було встановити. Обтяжливим було, наприклад, життя фламина Юпітера: він не мав права давати клятву, не смів їздити верхи, виходити з будинку з непокритою головою, торкатися сирого м'яса; заборонені для нього були також дотик до кози, плюща, тим же бобам та інше.

Такий аскетизм, позбавлений справжнього духовного змісту, нерідко зовсім невимушено переростав в еротику, оргіазм або пряме бузувірство. Так, жерці тваринного бога Фавна луперки у свято луперкалій бігали в одних шкіряних набедрениках по вулицях, зображуючи вовків, і хльостали ременями молодих дівчат або жінок, які ще не народжували, щоб вони перебороли свою безплідність.

Порушення аскетичного встановлення каралося жорстоко. Так, весталку, викриту в статевих зносинах, заривали живою в землю, залишивши в ямі запалену свічу і... стакан молока. Зате весталку, яка берегла цнотливість, шанували досить високо: головна жриця цієї колегії, наприклад, мала право помилувати присудженого до смерті злочинця.

Відтінок бузувірства можна знайти й у культі «лісового царя», що відправлявся на березі озера Немі. Тут містилося древнє святилище на честь Діани, і його охороняв згаданий «лісовий цар», якого всякий, хто чомусь хотів зайняти його місце, мав право вбити, зламавши перед цим гілку з дерева у священному лісі. «Цар» день і ніч охороняв свої володіння з оголеним мечем у руках, не маючи практично ні хвилини навіть на сон – звичайно на цю посаду спокушалися хіба що збіглі раби, все рівно приречені на смерть. Тут простежується пережиток найдавніших людських жертвоприносин.

Сліди таких жертвоприносин являють собою і знамениті бої гладіаторів – улюблена розвага римлян. У далекій давнині був звичай змушувати військовополонених битися на могилах своїх убитих воїнів – їхня смерть була як би жертвою душам власних героїв. Утративши зв'язок з ідеєю жертви, гладіаторські бої стали згодом простим вираженням некрофільських тенденцій римської культури.

Війни, які постійно вів Рим у боротьбі за світове панування, породили занепад республіканського правління і встановлення одноособової влади імператорів, які являли в масі своїй приклад крайньої розгнузданості і нестримності жорстоких пристрастей, простіше сказати – здичавіння. Такий був, наприклад. Нерон, перший гонитель християн. Римський письменник Светоній [3], автор книги «Життя дванадцяти цезарів», розповідає про такі речі, як співжиття Нерона з рідною матір'ю та подальше її вбивство; насильство над присудженими до страти без розрізнення статі і віку; мужолозтво активне й пасивне, спалення християн у просмолених мішках у якості світильників для освітлення його нічної оргії та ін.

Людинобожжя і гіпертрофоване шанування держави, Земного Граду, що зростали в римській свідомості в міру того, як ним втрачалися залишки містичних переживань, яскраво виразилося в культі імператора як такого, статуям якого віддавалися божественні почесті. Характерно, що, очевидно, душевнохворий молодик Калігула, який потрапив на трон, по чутках, шляхом убивства власного діда Тиберія і відзначився особливою розпустою, прознавши про існування Єрусалимського Храму, відправив туди для поклоніння власну статую – адже, безсумнівно, він, Калігула був богом неба і землі у власних очах Впрочем, пока статуя была довезена до Иерусалима, Калигулу убили в дворцовом перевороте – иначе не миновать бы Иудее новой Маккавейской войны.. Навіть статуям споконвічних римських богів він наказував прилаштовувати зображення власної голови. Тобто, цезар, який привласнив собі право поступати за примхою самодурства, втілював в очах римлян максимальну волю; зате його тиранія стримувала свободу інших теж максимально. Але в цьому тлінні в похоті зі всією повнотою виявилася глибочезна криза античного релігійного почуття взагалі.

Пізній Рим цезарів – справжній новий Вавилон, загрузлий у розпусті й обжерливості. Ввійшов у прислів'я вислів «Лукуллів бенкет» – багатій Лукулл із марнославства давав товариству фантастичні обіди, вражаючі численністю страв. Бенкет нерідко переростав в оргію – статева розпуста, груповий секс. Життя людини перестало що-небудь вартувати – смертю розважалися і в цирках, і в самій дійсності, наповненій брудом і кров’ю.

Рідко хто з цезарів прагнув насадити в наскрізь матеріалістичній і гедоністичній римській свідомості пізнішої епохи хоч яку-небудь стриманість. Таких було, власне, всього два. Перший – імператор Август, який спробував зупинити дев'ятий вал розпусти і жорстокості шляхом указів, що закликають шанувати древні релігійні настановлення [4, с. 334]. Другий – філософ-стоїк Марк Аврелій, який настільки покірно ніс тяготи життя, що його зневажала власна сім’я. Ні одному, ні другому не вдалося утвердити стриманість у суспільстві, яке