Хоча, строго кажучи, етимологія слів ’Эщ («вправляти, вправлятися, займатися»), ’Ьукзуйт («вправа»), ’Ьукзфзт («борець, атлет») залишається багато в чому загадковою, в пізній античній літературі вони чітко набули трьох основних значень: 1) смислу фізичного (вправа тіла); 2) смислу морального (вправа розуму і волі); 3) смислу релігійного [4, с. 9].

Перше значення переважало в більш древніх пластах стародавньої грецької словесності (Геродот, Фукідид і інші), а друге почало набувати прав громадянства, починаючи з Ксенофонта і, особливо в софістів [4, с. 9-10]. Перенесення поняття вправи – «аскетизму» – з тіла на душу, з гімнастики на моральну діяльність могло статися за законом простої аналогії. В усякому разі, у філософів стоїчної школи слово ’Ьукзуйт стало вживатися вже в специфічно моральному змісті – у змісті моральної вправи в чесноті та здержливості [7, с. 113-114]. У всіх прихильників названої школи, від Зенона до Епіктета, даний термін грав уже опорну роль, хоча поряд з ним вживалися і синонімічні вирази: гхмнЬжейн, мелефЬн, ’бгщнЯжеуибй. Таким чином, уже в класичному слововживанні ’Ьукзуйт набуває змісту широкого і вузького, – обіймає і почуттєву, і духовну сфери, відтінює напругу, зусилля, працю для здійснення якої-небудь мети [3, с. 3-4]. Мовою пізніших філософів воно стало означати вправу духовну: заняття наукою й особливо моральну дисципліну [8, с. 54].

Проблиски аскетизму, в розумінні моральної діяльності, стали виявлятися в Греції досить рано, хоча й пізніше, ніж в Індії чи Єгипті.

Народна (доолімпійська) релігія стародавніх греків, видно, знала аскетизм. Судячи з деяких натяків у древніх поетів, тут існували певні аскетичні установки й очищувальні обряди, однак усе це не поєднувалося з чимось вищим, ніж очищення тіла, що личить благочестивому вчинкові.

У деяких грецьких державах аскетизм став принциповою установкою, життєвою концепцією, хоча це і не визначалося прямо релігійними віруваннями. Досить згадати Спарту, єдиним заняттям для якої була війна. Хворобливих дітей умертвляли; інші з 6 років виховувалися в казармах, відірвані від сім’ї і материнського тепла. Їх не годували, і їжу собі вони добували злодійством; тренувалися вони на вбивствах беззахисних рабів-ілотів. Приблизно в такому ж дусі виховували і дівчат; у нарізних гуртожитках заохочувалася одностатева любов. Емоції виражати не дозволялося. Відомо, що хлопчик-спартанець, який сховав під сорочкою лисеня, помер у строю від того, що звірок прогриз йому живіт, але не видав ні звуку.

У дофілософський період (VIII-VII ст. до Р.Х.) у Гомера ми бачили лише одну чесноту – мужність, і один порок – боягузтво [9, с. 108]. У Гесіода, який жив сторіччям пізніше, в повчальній поемі «Труди і дні» Поема була написана як повчання непутящому братові автора, який розрився внаслідок безпутного життя. Ця поема для древніх греків була протягом століть скарбницею моральних сентенцій і корисних життєвих порад. виражений уже цілий моральний кодекс, який зводиться до дотримання міри. Гесіод вчить: «міру в усьому дотримуй і справи свої вчасно роби» [9, с. 109; див.10, с. 297; 11, с. 185–201].

Згодом релігійні системи стародавньої Греції опиняються під сильним впливом філософії. Філософи витлумачували аскетизм як шлях досягнення гармонії, як урівноваженість тіла і душі, шукання чесноти; як засіб зробитися «богом», тобто, істотою, вільною від страждань. Аскетична тенденція вимальовується досить чітко в біографіях ледь чи не всіх античних філософів, що відбилося в літературних пам'ятниках (твори Гомера, Геродота, Фукідида, Платона) Можна згадати також Ксенократа (314 р. до Р.Х.), спокушаючи якого, недруги підклали до нього в постіль блудницю. Але він залишився настільки байдцжим, що жінка, засоромившись, утекла з лементом: "Для чого насміялися наді мною, поклали поруч з мерцем".

.

Взагалі ж філософія греків, руйнуюча традиційну міфологію, багато в чім сприяла встановленню погляду на аскетизм як на поведінку, гідну мудрої людини. Багато в чому це визначено «сімома мудрецями» Древньої Греції. Діоген Лаерцій повідомляє, що імена «семи мудреців» були офіційно проголошені в Афінах при Архоні Дамасії (582 р. до Р.Х.) [9, с. 119–120].

Тут простежується зародження давньогрецької етики. Звичайно, етика – наука про моральність, а не сама моральність, але моральна самосвідомість – це вже початок етики. В основі етичних норм, що складалися, лежав один важливий принцип. Він був чітко виражений уже поетом Гесіодом: «міру в усьому дотримуй!». Тому зло розумілося як безмірність, а благо – як поміркованість. Час діяльності «семи мудреців» – кінець VII і початок VIV століття до Р.Х. Мудрість «семи мудреців» не можна віднести ні до науки, ні до міфології. Це чисто життєва, практична мудрість, яка досягла високого ступеня узагальнення в стислих виразах. Ці афоризми або гноми користувалися великою популярністю.

Перший вид гном – моральні сентенції. Моральну безмірність греки усвідомлювали як розбещеність і називали «гюбріс» – наглість, нахабність, зухвалість, брутальність, знущання. Звідси такі гноми, як вислів Солона: «нічого надміру!» або вислів Клеобула – «міра – найкраще». У цьому ж роді поради Бианта – «говори до речі», Хілона – «не дозволяй своїй мові випереджати свій розум», Піттака – «знай свій час» і т.д. Усі ці гноми служили гармонізації стосунків між людьми шляхом самообмеження.

Другий вид гном – це міркування масштабу більшого, ніж просто моральні рекомендації.