Слід особливо зазначити, що грецька філософія слідом за поезією й образотворчим мистецтвом своїм вільнодумством руйнувала основи того наївного міфологізму, який лежить в основі політеїстичних релігій стародавності. Антропоморфізм, який вона вносила («людина – міра всіх речей», як говорив Анаксагор), руйнував уявлення про нібито «звірину», «не-людську» природу божества, які беруть початок з епохи мисливського тотемізму – в усякому разі, саме антропоморфізм сильно відрізняє релігію греків від усіх інших політеїстичних систем стародавності з їх звіроподібними богами [12, с. 123]. У грецькому філософствуванні виявляється прагнення подолати грубу розгнузданість поведінки, властиву язичництву взагалі. Тим самим воно створювало певні передумови для майбутньої перемоги християнства.

На першому місці тут стоять, безумовно, піфагорійці (орфіки). Період життя Піфагора – кінець VI-початок V століття до Р.Х. Піфагор заснував свою філософську школу, що довго існувала після його смерті і служила розсадником моральних істин і аскетичного поводження як серед безпосередньо піфагорійців, так і в античному суспільстві взагалі.

Свідчення святих отців-аскетів, наприклад, преподобного Ніла Синайського, підтверджують існування серед піфагорійців особливого роду подвижництва або, як виражається автор, «любомудрия» (філософії) [13, с. 1-2].

Рано створена греками цивілізація наклала на їхнє поводження відбиток особливої стриманості – досить згадати знаменитий арістотелівський принцип «золотої середини». «Цивілізована людина готова заради майбутніх задоволень перенести страждання в сьогоденні, навіть якщо ці задоволення досить віддалені» [14, с. 33].

Своєрідною віддушиною став запозичений з варварської Фракії вакхічний культ, що компенсує ранню втрату первісної розгнузданості і стимулює інтерес до примітивного і первісного. В рамках цього культу, що припускає ентузіазм сп'яніння і шаленства, стародавний грек бачив шлях до відновлення єдності з божеством, відкидаючи помірність і розсудливість «аполлонічного» початку грецької культури. Разом з тим, ця розгнузданість була в очах філософа-піфагорійця лише сходинкою пізнання, що веде до майбутнього самозречення й аскетизму.

Міфологія приписує встановлення вакхічного культу поетові Орфею. Орфізм у його джерелах був пов'язаний, ймовірно, з аскетично-екстатичними установками єгипетської жрецької традиції (Піфагор, який встановив орфічний культ бував у Єгипті і багато чого відтіля почерпнув).Часто згадуване в зв'язку з вакхічним культом сп'яніння, однак, було скоріше словесним символом «ентузіазму», тобто, злиття з божеством, Вакхом. Вакхічний екстаз мислився шляхом досягнення небесного начала. Але оскільки в міфології орфіків Вакх (Діоніс) був роздертий на шматки титанами, то в орфічний культ увійшла варварська церемонія роздирання на шматки живого козла і поїдання його сирого м'яса (козел символізував Діоніса, якого роздирали титани; з'ївши бога, вони оволодівали божественним началом). Від єгиптян, мабуть, була запозичена обрядовість поховання, що включає таблички, повчаючі померлого, як досягти потойбічного світу і що говорити, щоб урятуватися (в одній табличці є така фраза: «Привіт тобі, що пережив страждання... З людини ти став богом»).

Якщо для Гомера земне життя важливіше загробного, то для орфіків навпаки. Піфагор вірив у переселення душі. Він нібито знав про свої минулі втілення і мислив себе сином божества. Звідси виводив, що існує три види розумних істот: бог, людина і «подібні Піфагору» – останні походять з насіння кращого ніж людське [9, с. 142]. Було висунуте поняття благородства, яке поширюється насамперед на святого й мудреця.

Орфіки вважали людину напівнебесною-напівземною істотою, тіло – гробницею душі; чистота життя сприяла множенню «небесного» начала. Вони вірили, що душу чекає посмертне випробування, і прагнули до стримання й очищення в земному житті. У число способів очищення для найбільш послідовних орфіків входило невживання тваринної їжі (за винятком описаного вище ритуалу роздирання козла). Рятуванню від прокляття нескінченних відроджень служили очищувальні обряди орфіків, сам їхній помірний спосіб життя в громаді. Орфіки не вбивали живих істот. Вони були вегетаріанцями [9, с. 116; див. 15, с. 262; 16, с. 227-228]. Існує думка, що в орфізмі сильно проявляється також вплив індійської міфології.

Незважаючи на свою політичну активність, піфагорійці понад усе цінували споглядальний спосіб життя, життя мудреця. Сам спосіб життя мав світоглядні основи – він випливав з їхнього уявлення про космос як упорядковане й симетричне ціле. Але краса космосу відкривалася не всім. Вона доступна лише тим, хто веде правильний спосіб життя [9, с. 141; див.10, с. 1007–1008].

Таким чином піфагорійці вчили, що гармонія – основа існування, основа життя. Де немає гармонії, там немає життя. Звідси, у свою чергу, виходить, що практичне завдання людини полягає в облаштуванні, згідно з поняттям гармонії, життя спочатку індивідуального, а потім суспільного. Процес досягнення цієї гармонії є чеснота.

Піфагорійський спосіб життя спирався на ієрархію цінностей. На перше місце в житті піфагорійці ставили прекрасне й благопристойне, на друге – вигідне й корисне, на третє – приємне. До прекрасного й благопристойного піфагорійці відносили в першу чергу науку [9, с. 140], вважаючи її елітним заняттям, сприяючим звільненню від круговороту народження і найважливішим засобом очищення людини. Піфагор недарма прославився як великий математик, який абсолютизував поняття числа («всі речі суть числа»). Він помітив, що число – міра всього сущого, що явище і його якість визначається через кількість, і заявив, що «число.. володіє речами» [9, с. 134; див. 15, с. 276]. Звідси і прагнення точно обчислити, що якраз личить мудрецеві.

Піфагорійці