Особливе місце в історії аскетичної свідомості займає Епікур, погляди якого на безсмертя душі збігаються з поглядами Демокрита. Земне ж існування Епікур призвав підкорити насолоді. Однак шлях насолоди дуже своєрідний. Епікур страждав хворобою шлунка і вживав у їжу тільки хліб і воду. Та при цьому він учив, що навіть найбідніша їжа може стати джерелом справжньої насолоди, якщо приборкувати жадібність і утримуватися від багатьох бажань. Епікур і його школа висунули поняття атараксії, що означало відсутність хвилювання, незворушність як прикмету справжнього мудреця – вона досягається звільненням від страху перед богами, смертю, незрозумілістю природи та життя й ін., а також самоусуненням від громадських справ і помірністю в насолодах. Незважаючи на безсумнівну аскетичність особистої позиції Епікура, вчення його все-таки ставить на перший план філософію насолоди – гедонізм; для нього все – матеріальне – навіть тіла богів складаються з особливо тонких атомів, і душа людини – це такі ж матеріальні атоми, які розсіюються після смерті людини в космосі. Тому в старозавітну епоху іудейські мислителі зробили слово «епікейрос» (епікуреєць) синонімом слова «свиня».

Класична грецька філософія – у першу чергу, Сократ, Платон, Аристотель – уже не може обійти питання про аскетизм, хоча він не належить до числа її основних об'єктів.

Насамперед тут варто назвати Сократа (V ст. до Р.Х.), який являв собою зразок невибагливості і стриманості в особистому житті. Спогади його учня Алкивіада (у викладі Платона) про те, як учитель переносив тяготи військової служби, малюють людину, котра абсолютно не соромиться ніякої нужди або прикрощів – досить сказати, що він босими ногами ходив по льоду. Він рідко пив вино; не піддавався спокусам любові (зокрема, Сократ, за словами Платона, виявився байдужим до пестощів, запропонованим йому, за звичаями розбещених Афін, Алкивіадом). Він керувався у вчинках внутрішнім голосом, який забороняв йому робити недобре і якого він називав «демоном». На наш погляд, це було почуття совісті, якого древні греки взагалі ще не знали: у своїх вчинках вони керувалися колективістської (полісною) мораллю і не могли уявити собі Всевидючого Ока Поняття совісті з’являється лише в пізньоантичний час у стоїка Сенеки; у грецькому тексті Нового Завіту воно вжито вже більше двадцяти разів. . За вірність цьому голосові Сократа й стратили – за обвинуваченням у введенні нових богів і неповазі до старих.

В області мислення Сократ був настільки ж, можна сказати, аскетичний, як і в побуті. Він, подібно піфагорійцям, стверджував, що чеснота утверджується через знання. Але знання суєтні і порожні, так само як і мистецтво спритних софістів – псевдофілософів, які шикували вмінням видавати чорне за біле, – викликали в нього відразу. Тому він шокував афінських аристократичних юнаків, що хизувалися своїми знаннями, методом діалектичної евристичної бесіди, у ході якої задавака переконувався, що він «нічого не знає». «Зовсім мене не стосується», – говорив він, коли мова заходила про що-небудь, крім етики. Він завдав нищівного удару софістиці, яка ігнорує моральні начала філософії. Критична позиція Сократа зруйнувала колишні наївні основи античної думки, навчила брати під сумнів безапеляційні твердження.

На погляд учня Сократа Платона (469-399 рр. до Р.Х.), є два світи – світ тілесний і світ ідей (мЮ ’ьн); усе матеріальне має джерелом світ духовний (діалог «Бенкет»). Платон, за яким «стільки потрібно мати прихильності до тіла, скільки воно бере участь у служінні філософії» [21, с. 334], прагнув жити максимально духовно. Заняття гімнастикою (Платон у молодості був переможцем в олімпіаді по метанню диска) покликані були приборкати тіло. Для своєї відомої академії він обрав в Аттиці незручне місце, «щоб не дати тілу дуже ніжитися» [21, с. 334]. Звідси виражена Платоном неповага до мистецтва як «тіні тіні ідеї» – він аскетично відкидає насолоду, яку доставляє образотворче мистецтво, як неварту філософа. Тільки музика і гімнастика визнавалися ним заняттями, що личать благородному мудрецеві. Платон настільки ж високо, як і його попередники, підніс чесноту, вважаючи, що виховати її можуть лише заняття філософією. Він також вважав, що гідним правителем може бути тільки філософ. За його уявленнями,