Боротьба, що тривала довгий час між Візантією і Римом за вплив на діяльність болгарської церкви, закінчилася тим, що болгарський цар Борис після собору 869 – 870 рр. вигнав римське духовенство із Болгарії назавжди. Сюди направилися візантійські священнослужителі на чолі з патріархом Ігнатієм і архієпископом Стефаном. Проте питання щодо отримання болгарською церквою в 870 році статусу автономної очевидно вирішувати однозначно неможливо.

Але в 877 році патріарх Ігнатій помер, і вакантне місце знову зайняв Фотій (877-887 рр.). на папському престолі в той час перебував більш далекоглядніший дипломат, ніж Адріан ІІ – папа Іоанн VIII (872 – 882 рр.). Він продовжував своє прагнення втілити в життя програму своїх попередників. Іоанн VIII намагався утвердити зверхність духовної влади над світською. В 877 році на церковному соборі західно римської церкви в Равенне він провів постанову, згідно якої духовенство всіх рангів, починаючи з вищих і кінчаючи нижчими, оголошувалися непідсудними перед світською владою. Особлива настирливість виявив новий папа після повернення Болгарії під свою юрисдикцію. Василь І, здійснюючи широку програму утвердження свого впливу на землях слов’ян і виступаючи в якості ініціатора активної місіонерської діяльності візантійського духовенства також вважав необхідним досягнення миру і добрих відносин з папством. Необхідно було отримати згоду папства на повторне обрання патріархом Фотія, імя якого було піддано прокляттю при папах – попередниках Іоанна VIII.

В 879 – 880 роках в Константинополі був скликаний церковний собор, на який були запрошені представники папи. Собор погодився визнати законним обрання Фотія патріархом Константинополя і зняття з нього відлучення. Але уже на соборі поведінка Фотія і інших східних ієрархів, їх заяви не могли не турбувати Іоанна VIII.

Рішення собору 879 – 880 рр. можуть бути розцінені як дипломатична перемога Бориса. А постільки в Болгарії церква була організована по візантійському зразку, знаходилася в руках візантійського духовенства і базувалася на нормах і традиціях імперської концепції влади духовної і світської, то Борис міг бути впевнений, що церква буде слухняна всій вищій світській владі і що вибори її голова буде в кінцевому рахунку контролювати державою. Проте болгарський князь не міг не враховувати то, що керуються болгарською церквою візантійці, священнослужителі іноземного походження, представники країни, яка тривалий час ворогувала з Болгарією, прагнучи ліквідувати Болгарську державу. Борису безумовно було відомо і те, що візантійські священно-службовці будуть проповідниками політики візантійської імперії в Болгарії, захисниками її інтересів. Щодо цього, князь уже набув досвіду спостерігача за діяльністю греко-священників в 864 – 866 роках і папських прелатів – представників в 867 – 870 роках. Сама церковна концепція, принесена в країну імперським духовенством, як уже згадувалося вище, утримувала думку про закінчення політики верховенства імперії над народом, який прийняв від неї християнську релігію.

Щоб уникнути певної залежності від Візантійської імперії болгарський князь Борис запровадив ряд заходів у 80-х роках. По-перше, в Константинополь було відправлено групу болгарських юнаків для навчання і отримання ними духовних знань. З ними був відправлений і син Бориса Сімеон, якому батько безумовно пророчив високу церковну кар’єру. Мета Бориса щодо відправки юнаків на навчання до Візантії полягала в тому, щоб після їх повернення поступово замінити грецьких священникослужителів вітчизняними, болгарськими.

Другий захід Бориса полягав а подальшому розвитку культури Болгарії. З цією метою Борис прийняв вигнаних із Великої Моравії – групу учнів слов’янських просвітителів Кирила і Мефодія і надав їм широке поле діяльності по організації училищ, навчанню Слов’янської писемності і підготовці їх до церковної і політичної діяльності молодих представників болгарського суспільства. розпочався поступовий процес заміни грецького духовенства болгарським, словяно-язичним.

Доказом відносно швидкої перемоги християнства в Болгарії після її офіційного хрещення може служити та обставина, що якраз на болгарських землях в другій половині Х століття оформлялась перша в Європі в епоху середньовіччя богословське Єресь-богомільство, яке користувалося широким впливом на народні маси. Швидка перемога християнства в Болгарії свідчить також про те, що політичний курс Бориса в цілому відповідає інтересам більшості пануючого класу країни, який забезпечить йому підтримку і був розроблений на основі правильної оцінки внутрішнього і міжнародного становища держави. Одна із особливостей в організації болгарської церкви полягає в тому, що на її структурі і на діяльності її служителів вплинула ідея удосконалення з сусідньою імперією, з престижем її влади і впливом її церкви.

Ідея ця проявилася в створенні болгарських ієрархів і світських правителів держави.

Болгарська церква з самого свого заснування була всеціло підпорядкована верховній світській владі, яка відігравала вирішальну роль в призначенні не тільки на пост глави церкви країни, а й на пости митрополитів і єпископів. Досить красномовно щодо цього свідчить “Життя Климента Охридского”, в якому сказано, що на пости єпископа Велікія і Дебріци Клемента поставив цар Сімеон. Церква послідовно виконувала свою соціальну роль як інтегральна частина ранньофеодальної державної системи. Болгарська церква в початковий період свого існування відіграла визначну роль в громадському житті, а особливо – в поширенні писемності, в розвитку оригінальної староболгарської літератури і в Культурному підйомі Древньогрецької держави в цілому.

Проблеми християнізації сербів і хорватів, роль християнської церкви в історії цих південнослов’янських народів були неодноразовим предметом розгляду в існуючій історіографії.