Відповідно І етап (тобто з другої половини VII ст..) визначається поступовим поширенням християнства в сербських та хорватських землях і завершується хрещення сербів і хорватів.

Для ІІ етапу (тобто з кінця ІХ ст.. до початку ХІІ ст..) характерно утвердження позицій християнської церкви в системі ранньофеодальної державності, залежність діяльності місцевого духовенства від політичних цілей римської курії, Візантії і Франкського королівства.

З поселенням сербів і хорватів на Балканах (очевидно в 20 – 30-х роках VII століття) в ранній період їх історії і поступовому їх процесі християнізації ми дізнаємося переважно із матеріалів візантійських творів, перш за все із праць Костянтина Багрянородного (905 – 959 рр.) – “Про управління імперією” та інших.

Вчені-ісотрики вважають, що праці Костянтина Багрянородного дають нам відомості про християнізацію сербів і хорватів в VII – IX століттях і визнають їх в цілому достовірними. Тут ми знаходимо підтвердження посилення християнства на Балканах.

Посилення позицій Візантійської імперії на побережжі Адріатичного і Іонічного морів в кінці VII – початку ІХ століття співпадає з періодом інтенсивного будівництва церков в містах Південної Далмації і сусідніх районах сучасної Чорногорії, які в той час знаходилися під владою імперії.

На рубежі VII – ІХ ст..ст.. в цій частині Далматинського побережжя було споруджено не менше восьми церков. Число їх може бути збільшене за рахунок будівель, датування яких ще викликають дискусії. Це церкви і собори не тільки в стародавніх романських містах, а й аналогічні культові споруди в невеликих поселеннях, тобто в тих місцях, які незадовго до того знаходилися в складі місцевих слов’янських князівствах.

Посилення експансії Візантії в даній частині Балканського півострова співпадає з активною проповіддю християнства. Це призвело до різких активізацій них виступів місцевих слов’янських правителів і до відчутних проявів язичної реакції.

В творах Костянтина Безродного проявляється явний зв’язок анти візантійського курсу правителів південно-словянських народів і антихристиянського руху, повернення до язичництва.

Процес християнізації хорватів і сербів був завершений у ІХ столітті. З прийняттям християнства сербські і хорватські князівства зміцнили свої міжнародні зв’язки, своє становище серед європейських держав.

Питання створення самостійної церковної організації, яка відповідала б рамкам конкретного політичного утворення, набувало особливого значення і для християнської (західної і східної) ієрархій, і для керівної верхівки південно-словянських народів. Керуючі династії і світська знать шукала опору в духовенстві для зміцнення свого панування в боротьбі один проти іншого.

Таким чином вище згадані джерела свідчать про те, що процес поширення християнства на сербських і хорватських землях тривалий і викликає ряд протиріч.

Характерною рисою цього процесу, який розпочався вже в другій третині VII ст.. і завершився в кінці ІХ ст.., була участь в ньому цілого ряду державних і церковних центрів.

Підсумовуючи вище сказане можна уточнити запропоновану періодизацію двох етапів християнізації сербів і хорватів.

Перший етап можна розділити на дві частини. Так, спочатку (20 – 30 роки VIIст. – ІХ ст..) головну роль в поверненні місцевих словянських племен до християнства відігравали Рим і Візантійська імперія. В той час в надрах південно-словянського ранньофеодального суспільства з кінця VIII (особливо в середині і кінці ІХ ст..) зростають внутрішні передумови зміни попередніх язичних звичаїв і вірувань нової релігії.

На другому етапі (кінець ІХ – початок ХІІ ст..) набуває особливого значення проблема наявності самостійної церковної організації. Саме в цей період виникає і складається в основному церковно-політична система сербських і хорватських земель, яка розділила їх населення в подальшому на католиків і православних.

На обширній території обмеженого на півночі Балтійським морем, на півдні – Дунаєм, на сході і заході – річками Віслою і Одером, вплив християнства став відчутним раніше всього на південному заході – на слов’янських землях.

Поширення християнської релігії перш за все на цій території пояснюється впливом ряду зовнішніх і внутрішніх факторів. На жаль про християнську місію франкських місіонерів в землях на північ від Дунаю каролінгських джерелах збереглося мало повідомлень. Конкретних даних про дійсність християнських місіонерів в Великій Моравії в першій половині ІХ ст.. не збереглося і для реконструкції загальної картини. Дослідники використовують дані “Звернення” про діяльність зальцбургської церкви в першій половині ІХ ст.. в слов’янському князівстві Прібіни, а потім його сина Коцела на території Східної Марки в районі озера Балатон”. За правління Прібіни було збудовано декілька десятків християнських храмів. Вони ставились – будувалися і освячувалися там, де хотів Прібіна і його люди. Він наділив храми землею і луками. Поряд з княжими храмами існували і храми вельмож.

Важливе місце в процесі християнізації жителів Великої Моравії належить простим монахам – місіонерам Візантії Кирилу і Мефодію, а також їх учням. За участю Кирила і Мефодія, з метою зміцнення позицій християнського вчення і церкви в Великій Моравії, був підготовлений правовий кодекс – “Закон судний людьми”. В розробці даного “Закону” приймали участь і священнослужителі із Візантії. Між Римом і Константинополем точилася постійна боротьба за вплив на населення Великої Моравії.

Християнство із Великої Моравії поширилося і на сусідню Чехію. З середини ІХ ст.. відбувається процес тривалого зближення чеських земель з Великою Моравією,