Однак в цілому християнізація не стала для полабських словян важливою історичною подією, як для більшості інших народів регіону. В умовах завоювання вона вже не змогла привести до зміцнення в Полаб”ї самостійних словянських держав. З втратою полабськими словянами політичної самостійності (в Х ст.. на півдні, а в ХІІ ст.. і на півночі) і з початком німецької колонізації їх земель християнізація здійснювалася німецькими властями. Вона робила все неминучішою інтеграцію місцевого населення в іноетнічну державу, яка з часом завершилася для більшої частини словян між Ельбою і Одрою також повною їх асиміляцією.

В попередніх розділах було показано, яке велике значення в справі зміцнення державності і зміцненні позицій пануючого класу мав процес християнізації в словянських країнах.. важлива роль належить християнізації в процесі розвитку культури словянських народів. Християнство з часу виникнення стало формуватися не як регіональна, а як світова релігія.

За рівномірністю свого соціально-економічного розвитку в ІХ – ХІ ст.. словянські країни суттєво не відрізнялися. Всі словяни в цей період, за винятком, можливо, полабських, знаходилися на етапі ранньофеодального державного розвитку. Багато спільного в духовній культурі словян в епоху язичництва. Є підстави вважати, що і в діловій писемності на Русі до її хрещення використовували словянську азбуку, не лише кирилицю, а й глаголицю.

Потреба церковної служби Русі не могла не призвести до знайомства з болгарською музикою й нотними знаками. Помітні ранні зв’язки Київської Русі з Болгарією і в області архітектури.

Наступний етап культурного спілкування Русі з Болгарією – це ХІ – перша половина ХІІ ст.. Цей період можна визначити як час широкого і інтенсивного освоєння візантійського і болгарського літературного надбання на Русі. Багатства книжного слова йшли на Русь із різних центрів Болгарії. Вже в першій половині ХІ ст.. на Русі стали безпосередньо і самостійно звертатися до візантійського культурного надбання.

Наступний етап розвитку культурних зв’язків Русі з південними словянами (причому тепер не лише з болгарами, а й сербами) охоплює другу половину ХІІ – початок ХІІІ століття. він ознаменував появу і розвиток ряду принципово нових рис. Перш за все це пов’язано з еволюцією самої руської культури, яка мала можливість не лише розвиватися самостійно, а й впливала на розвиток балканських культур. Починаючи з ХІІ ст.. руські перекази з грецького йдуть на Балкани.

В період християнізації Русі існували тісні зв’язки між Польщею і Руссю, рівень розвитку культур яких взаємно доповнювався. Перед Давньою Руссю випав складний шлях щодо вибору християнства, оскільки вона межувала як з християнськими, так і з мусульманськими країнами.

Давньоруська держава розширилась і зміцніла в другій половині Х ст.., коли князем став син Ігоря Святослав. За часів його князювання Русь брала активну участь у подіях міжнародного життя того часу, вела війни за розширення своїх кордонів.

Протягом Х – ХІ ст.. Київська Русь стала наймогутнішою державою. Під владою київського князя перебувала більша частина Східної Європи, в т.ч. Галицька земля і Закарпатська Русь.

Особливо зміцніла і розширилась Київська Русь за князювання Володимира (978 – 1015 рр.). На час його правління Київська Русь являла собою сильну феодальну державу. Панівним класом в ній були велика землевласники – князі та бояри. В їхніх руках зосереджувались великі земельні володіння. За князювання Володимира для охорони південних кордонів держави було споруджено укріплені лінії з фортецями і валами. Як і попередні князі, Володимир робив походи на окремі племена і підкорив їх своїй владі. Він усував місцевих князів і на їх місця ставив своїх синів і родичів.

У 988 році на Русі почали запроваджувати нову релігію – християнство. До цього словяни були язичниками. Вони обожнювали сонце, дощ, вітер, блискавку, а також померлих предків. Християнська релігія визнавала тільки єдиного Бога. Вона більше відповідала інтересам феодалів, ніж стара язичницька, бо вчила бідних і рабів коритися своїм панам, виправдовувала бідність і гноблення. Християнська церква, звеличуючи владу київських князів, сприяла зміцненню єдності Русі. Зявилися великі земельні володіння церкви, що стала таким самим феодалом, як князі і бояри.

Населення неохоче прийняло нову релігію, і князеві Володимиру доводилося застосовувати силу. Ось як про це розповідає літописець у 988 році: “Володимир прийняв нову віру і охрестився. Потім він велів охрестити своїх синів, який мав дванадцять. За синами були охрещені бояри. Після того він послав гінців по місту і наказав, щоб вранці всі жителі Києва прийшли до Дніпра. А той, хто не зявиться, буде ворогом князя. Коли вранці Володимир зі священниками підійшов до річки, то побачив силу-силенну народу. Всім було наказоно зайти у воду. Одні стояли у воді по шию, другі – по пояс. Діти – біля берега. Немовлят тримали на руках дорослі. Священники стояли біля берега на дошках і читали молитви, необхідні при хрещенні. Вони давали нові імена людям і веліли тричі занурюватися у воді. Як церемонія скінчилася, усім новохрещеним одягали хрести. Після хрещення звелів Володимир поскидати зображення словянських богів у річку. Поступово була охрещена вся Русь”.

Проте запровадження християнства мало і позитивне значення: воно прискорювало обєднання всіх словянських земель в єдину державу. Значно розширилися культурні зв’язки Русі з Візантією, де давно