РОБОТА

до диференційованого заліку

на тему:

Релігійні вірування найдавніших мешканців Крилоської гори та її історичних околиць

2001 р.

Знаменитий дослідних старожитностей Галича, археолог Ярослав Пастернак, дошукуючись першоджерел релігійних вірувань древньо-го населення Українських Карпат, звернув увагу на поховальні звичаї та обряди носіїв різноманітних археологічних культур. У них він ба-чив ключ до розгадки зародження та еволюції релігійних вірувань ста-родавніх мешканців України. На думку вченого, історія поховального обряду це водночас — історія розвитку релігійних вірувань людства. „Згідно з повсякчасною вірою цілого людства та, з навчанням Христової церкви факт позагробового життя є незаперечний. Одні уявляють І собі його більш фізично, другі вірять, правильно, тільки в безсмертність душі, але всі разом вірять, що життя людини не кінчиться з її фізичною смертю на цім світі, бо матерія є незнищима, а дух безсмер-тний", — до такого висновку приходить дослідник.

За найновішими археологічними даними, заселення праісторичних околиць Галича розпочалося в час пізнього палеоліту (38-11 тисяч ро-ків тому). Якраз на цей час у стародавніх мешканців Європи сформу-валися виразні релігійні уявлення.

Розкопуючи найдавніші поховання, археологи виявляють прямокутні гроби, вкопані в землю або видовбані у кам'яних породах. Дбайливе ставлення до покійників на світанку праісторичної доби свідчить про появу віри в давньої людини у позагробове життя. Небіжчиків склада-ли як до сну, згинаючи відповідно руки і ноги, часом сильно скорчив-ши їх, або ж зв'язавши докупи. Частина вчених пояснює такий обряд бажанням мешканців старого континенту віддати покійників в лоно землі, подібно до позиції, у котрій людина приходить на світ з лона матері. Я. Пастернак вважав причиною скорчування і зв'язування по-мерлих страх живих перед тим, аби мерці не ходили по світу і не тур-бували земне життя .

Розкопки двох могил у Крилосі: „На Углерисках" (1939) і в лісі „Діброва" /1936/, проведені археологом, переконали його, що сучас-ники молодшої кам'яної доби вірили у воскресіння покійника в потой-бічному світі, де він провадив матеріальне життя, подібне по земного. Для облегшення його долі „на тому світі", у гроби небіжчикам клали харчі в глиняних посудинах і крем'яні знаряддя птаці. Крім того, тіло покійників було вкрито червоною фарбою природного походження — вохрою. Зародження і розвій такого звичаю вчений пояснював тим, що вохра мала служити покійникам для татуювання в містичному житті на другому світі, вона символізувала очисний вогонь для легшого пе-реходу духа покійника на „той світ".

Сучасний дослідник О. Братко-Кутинський тлумачить велику кількість червоної вохри, якою в неоліті посипали небіжчиків, уяв-леннями наших предків про її вті-лення як земного вогню, тепла і до-машнього вогнища померлого. Об-ряд пережив тисячоліття і зберіг-ся в козацькому звичаю вкривати померлого червоною тканиною.

У молодшій кам'яній добі — неоліті спостерігається велике ба-гатство похоронних обрядів, обу-мовлених кращими природніми об-ставинами, вищим ступенем куль-турного розвитку і більшою мате-ріальною спроможністю людсько-го суспільства. Тоді виникає звичай споруджувати МОГИЛЬНІ будівельні водити своє позагробове життя.

Найпростішою формою могильної споруди була звичайна гробова яма, в якій скорченого покійника з харчами та поховальними дарами господарсько-побутового призначення присипали землею. Польський археолог Т. Сулімірський, розкопуючи у 1934-1936 роках могильник комарівської культури (ХУ-ХІ ст. до Н. X.), за 10 кілометрів на північ від сучасного Галича, в одній групі могил разом із „шнуровою" керамі-кою, крем'яним і камінним знаряддям, віднайшов бронзові прикраси і п'ять золотих ковтків. У кургані №6 знайдено бронзовий кинджал в дерев'яній оправі, бронзову шпильку і золотий перстень. В кургані №28 до поховального інвентаря входила золота підвіска, а в кургані залишки дубової шкатулки, у якій знаходилась бронзова шпилька, брас-лет та намисто із золотими підвісками.

Страх перед „живим мерцем" заставляв одноплемінців насипати ве-ликі могили із землі та каміння, щоби унеможливити повернення по-кійників з другого світу. Поховання подекуди оточувалися загорожею з товстих дощок чи брусків. Кургани комарівської культури досягали від 0,5 до 2,0 метрів висоти, а їх діаметр становить 10-20 м.

Цей звичай протривав впродовж кам'яної, бронзової та залізної до-би аж до християнських часів і в його основі лежала віра в позагробове життя небіжчика, а також страх перед його поверненням.

Палеолітичний звичай укладати тіло покійного до вічного сну у скор-ченому вигляді, що проіснував до бронзової епохи, знайшов продов-ження в обряді трупоспалення. Джерела нового поховального обряду, який зародився на Україні у племен трипільської культури (ІУ-ІІІ тис. до Н.Х.), слід шукати в подальшому розвитку тогочасних поглядів на позагробне життя. Вогонь, у якому спалювали небіжчика, мав очис-тити його дух, звільнити швидше від всього матеріального, земного та зробити гідним вищого, потойбічного життя.

Релігійні уявлення трипільського населення, поселення яких віднай-шли археологи в селах Комарів, Вікторів, Сокіл і Мединя Галицького району, мали досить складний характер. В них переплелися елементи анімізму, тотемізму, фетишизму і первісної магії. Центральною ідеєю первісної релігії землеробсько-скотарських племен був культ родю-чості і плодючості. Антропоморфні зображення Богині родючості, які дослідники віднайшли на поселенні трипільців, що знаходиться на лі-вому березі Гнилої Липи, між Галичем і Більшівцями, виражали в зро-зумілий спосіб для його мешканців релігію найдавніших українських хліборобів.

„Всі ці жіночі фігурки, — інтерпретував їх обрядово-релігійний си-мволізм Я. Пастернак, — мали глибоко культове значення і зображу-вали, здогадно, праматір-родоначальницю у матріархальній родині, були виявом культу родючості у трипільських племен".

З образом Богині Матері простежується зв'язок божественного сон-це-бика. Глиняні статуетки тварин, найчастіше биків, рідше коней, овець, свиней, собак та птахів мали культове призначення. Всі вони виражали загальну ідею плодючості