Конфуцій не змінив релігійних обрядів, а збирав, об'єд-нував обрядові правила і норми, шанував традиції, вважався знавцем культу, виконував усі обряди і привчав до цього інших. Він визнавав тогочасну суспільну структуру непорушною, існуючий суспільний лад — досконалим. На його думку, людина має суворо дотримуватись суспільних порядків. Держава, яка забезпечує цей лад, — вища над усе, особа — ніщо перед державою.

Дуже важливим у конфуціанстві є вчення «про іме-на»: будь тим, хто ти є за своїм становищем у суспільстві: хлібороб має бути хліборобом, чиновник — чиновником, раб — рабом. Кожна соціальна група має дотримуватися визначених для неї норм поведінки (лі). Державу повинні очолювати мудрі люди і особистим прикладом виховува-ти підлеглих. За потреби вони мусять «виправляти іме-на», тобто ставити кожного на своє місце в суспільстві. Відмінність між вищими станами і простолюдом не може бути стертою: «Що то за держава, якщо в ній панство і прості люди будуть рівні? Знатні люди — мудрі люди. Саме Небо надало їм владу. А прості люди — нерозумні. Вони мають працювати на ланах і годувати шляхетних панів». Благородна людина має бути налаштована на спра-ведливість, дотримання моралі. «Мала» людина більше зо-рієнтована на здобуття вигоди і багатства.

Основою суспільних відносин Конфуцій вважав гуман-ність. Для впорядкованості суспільства, бездоганності дій дер-жави потрібно послідовно впроваджувати принципи гуман-ності — жень. Конфуцій старанно аналізує їх сутність. Це, по-перше, сяо — повага до батьків. Потім — ті — повага до старших за віком і вищих за суспільним становищем; чжун — вірність, відданість; шу — прощення; лі — добро-чесність; чжі — знання; юн — хоробрість; гун — шаноб-ливість; куань — великодушність; сінь — вірність; мінь — кмітливість; чуй — доброта. Ці моральні риси облагороджу-ють людину, оскільки в них закладені принципи загально-людської моралі, що забезпечило конфуціанству стабільний авторитет протягом двох із половиною тисяч років.

Релігійно-філософське вчення Конфуція спершу адре-сувалося державним службовцям, згодом міцно вкорени-лось у свідомість китайського суспільства, зумовило спо-сіб мислення китайців. У його лоні сформувалося до вось-ми шкіл.

Розвиток вчення Конфуція продовжив його учень Мен-цзи (прибл. 372—289 до н.е.), який обміркував проблему «справедливого володаря», що в основі політичної кон-цепції конфуціанства. Розвиваючи її, Мен-цзи визнавав за народом право змінити правителя, дії якого спрямовані проти нього. Народом вважав землевласників, чинов-ників, монахів.

Мало вчення Конфуція й опонентів. Один із них — філософ Мо-цзи (479—381 до н.е., за іншими даними, 468— 376 до н.е.) заперечував учення про імена, лі, твердив, що в основі всього має бути принцип всезагальної любові — цзянь-ай, хоч теж виправдовував суспільний поділ на бід-них і багатих, визнавав владу Неба. Послідовники Мо-цзи, які розвивали матеріалістичні тенденції його вчення (моїс-ти), вели ідейну боротьбу з конфуціанцями.

Критикували конфуціанство і так звані законники (легі-сти). Один з них, Шан Ян (390—338 до н.е.) написав у IV ст. до н.е. трактат «Шан цзюнь шу» («Книга правителя області Шан»), де обґрунтував принципи необмеженої монархії, за-суджував освіту народу, схвалював війни як найкращий за-сіб вирішення економічних і політичних проблем. Запек-лим противником конфуціанства був імператор Цін ПІі-хуан (259—210 до н.е.), який у 213 р. до н.е. закопав живцем 460 послідовників Конфуція і спалив конфуціанські книги.

Та все ж конфуціанський ідеал покори, суворого до-тримання суспільної ієрархії, суспільного консерватизму забезпечив його авторитет серед правлячої верхівки. У II ст. до н.е. конфуціанство зближується з легізмом. Далі воно стає офіційною релігійно-філософською, правовою системою Китаю. До його заслуг, очевидно справедливо, приписують економічний злет у другій половині II ст. «чо-тирьох малих драконів» — Гонконгу, Південної Кореї, Син-гапуру, Тайваню, де релігійно-філософські цінності конфу-ціанства стали невід'ємним елементом виховання, спосо-бу мислення, господарської діяльності.

Даосизм

Даосизм як одна з провідних релігійно-філософських течій Китаю виник приблизно одночасно з конфуціанст-вом (VII ст. до н.е.), а як цілісна релігійно-філософська система склався в IV—III ст. до н.е. Засновником його вважають давньокитайського філософа Лао-цзи («Стара ди-тина»), хоч багато синологів (китаєзнавців) сумніваються, що така особа існувала насправді. За легендою, мати носи-ла його кілька десятків років, народивши старим. «Цзи», щоправда, означає і «філософ».

Особливості релігійно-філософської системи даосиз-му. У релігійно-філрсофській системі даосизму окресли-

178

Пізні національні релігії

лося дві тенденції: філософська, що згодом розвинулася в неодасизм, і релігійна, що охоплювала алхімію, демоноло-гію, лікувальну практику. Провідна ідея його полягає в тому, що природа, суспільство, кожна людина окремо під-коряються не Небу, а всезагальному закону — дао — не-видимому, всюдисущому закону природи, суспільства, по-ведінки людини, який є невіддільним від матеріального світу, управляє ним. Дао є об'єктивною силою. Порушення його вносить дисгармонію. Особливо це помітно в житті суспільства, коли нерозумний правитель забуває про дао. Дао — не божество, а щось близьке до розуму, природи, шляху чи закону. Воно не персоніфіковане, але передує всім особам. Дао ніхто не створював, навпаки — воно першо-джерело всього, в тому числі й неба, з нього все починається і ним все закінчується, воно регулює все існуюче. Дао при-сутнє всюди і у всьому. Це — загальний закон природи, джерело матеріального і духовного буття. Його неможливо сприймати безпосередньо, воно поза відчуттями людини. Тому все, що людина відчуває, — це не дао, а лише його вияв. Пізнання дао може бути дано тільки самим дао.

Людині важливо