була паралельною трьохчленній класифікації богів. Пізніші дослідження привели його до висновку про те, що ця ідеологія лежить в основі релігійних вірувань всіх індоєвропейських дочірніх народів. Три члени ідеологічної системи можуть бути охарактеризовані як наділені і космічними, і соціальними “функціями”. Господарюючим є перший член – уявлення про верховну владу, яка виступає в юридичному та магічному аспектах. У арійців, а пізніше в індійців, Мітра і Варуна символізують відповідно юридичний і магічний аспекти першої функції, область діяльності жерців. Друга функція – дух війни і насильства – поле дій воїнів і бога Індри, тоді як третя функція – достаток перебуває у відомості землеробів.22 Фрай Р. Н. Наследие Ирана. – М., 1972. – С.40. Хоча з цією думкою погоджуються не всі вчені, які досліджують релігійну систему протоіранців.
Велике значення надавалось святості слова, дане людиною. По-перше, урочиста клятва, що називалася Варуна, згідно якої людина повинна робити чи не робити щось. По-друге, це був договір, який називався Мітра. В обидвох випадках вважалося, що в проголошеній клятві перебуває певна сила, яка вважалась також божеством. Пізніше Варана отримав прізвище
“Син вод”, під яким він і відомий в Авесті. А Мітра відповідно став богом вогню. Віра в них стала настільки глибокою, що їм дали назву Асура (авестійською “ахура” – бог, господар).
Та найвищим божеством вже тоді вважали Ахура-Мазду, тобто “Господь мудрості”. Тому він уособлює собою мудрого священнослужителя, знає всі закони і стоїть набагато вище Варуни і Мазди. Він в уявленнях народу не ототожнювався з ніякими природними явищами, а був уособленням мудрості, яка повинна управляти всіма діями і богів, і людей.
Крім вищезгаданих, існувало і декілька “абстрактних” божеств: Аірйаман – “Дружба”; Арштат – “Справедливість”; Хамвареті – “Доблесть”; Сраоша – “Послух”.
Інтересною виглядає і картина походження світу. Боги створили світ за сім прийомів. Спочатку створили небеса із каміння, тверді, як величезна кругла шкаралупа. В нижню частину цієї шкаралупи вони помістили воду. Потім створили землю, яка ніби величезна тарілка лежала на воді. Потім в центрі землі вони поставили три одухотворених творіння в вигляді однієї рослини, однієї тварини і однієї людини. Насамкінець, вони розпалили вогонь, як видимий, так і невидимий, в якості життєвої сили, що наповнює одухотворені творіння. Сонце, як частина вогню, нерухомо сяяло зверху, ніби постійно стояв полудень, так як світ залишався нерухомим і незмінним, як при створенні. Тоді боги здійснили потрійне жертвоприношення: вони витовкли рослину (що також входило до культу праіранців), вбили бика і людину. Після цього благодійного жертвоприношення з’явилось багато рослин, тварин і людей. Так був приведений в рух світовий цикл з його життям і смертю, за яким слідує нове життя. Сонце почало рухатися небом і регулювати зміну пір року у відповідності з істиною-аша. І всі ці природні процеси розглядались як безкінечні. Започатковані богами, вони повинні були продовжуватися вічно, допоки люди виконують свої обов’язки. Тому священнослужителі уявляли собі, що кожний день вони разом з рослинами і
тваринами здійснюють першопочаткове жертвоприношення для того, щоб забезпечити світові продовження його існування. Завдяки цим щоденним ритуалам священнослужителі освячували, благословляли і укріплювали кожне з семи творінь, і всі вони були присутні в обряді: земля – в священній ділянці, на якій здійснювалося богослужіння; вода і вогонь – в посудинах; небесна твердь – в кремнієвому ножі і кам’яному пестику ступи; рослини – в пучках лозин баресман і в хаомі; тварини – в жертвенній тварині (або в молоці і маслі).
Насамкінець, сама людина була присутня в обряді, який здійснював жрець, який і ставав, таким чином, співучасником дій богів, виконуючи свій обов’язок задля підтримки світу в стані чистоти і стійкості.
Поняття смерті та загробного життя.
Допоки продовжувався такий зв’язок між людьми і богами, не передбачалось кінця світу. Існувала лишень віра в життя людини після смерті, і, згідно з найбільш раннім уявленням, душа, яка відійшла від тіла – урван – на три дні затримувалася на землі перед тим, як зійти вниз, в підземне царство мертвих, в якому володарював Йіма (санскритською - Яма). Йіма був першим царем на землі і першим з померлих людей.
В його царстві душі жили немов тіні і залежали від своїх нащадків, які продовжували перебувати на землі. Ці нащадки повинні були задовольняти їх голод і забезпечити одягом. Принесення для цих цілей здійснювались в певний час, так, щоб ці дари могли перемогти матеріальні перешкоди. Частіше всього принесення покійним здійснювалося на протязі першого року після смерті. Обов’язок здійснювати це належав переважно старшому синові, який повинен був робити їх на протязі тридцяти років – три декади, тобто приблизно на протязі життя одного покоління.
Обряди перших трьох днів після смерті вважались життєво важливими і для того, щоб захистити душу від злих сил, допоки вона покидає тіло, і для того, щоб допомогти їй досягнути потойбічного світу. Існувало, здається,
досить давнє уявлення про якесь небезпечне місце, можливо переправа чи брід через похмуру річку, яку душа повинна перетнути на своєму шляху. Авестійською мовою воно називалося Чінвато-перету (“Перехід-розлучник”).11 Бойс Мэри. Зороастрийцы. Верования и обычаи. – М.: Наука,1987.
Щоб надати більшу допомогу покійнику, сім’я повинна була сумувати на протязі трьох днів, а священнослужителі читали багато молитов. Потім відбувалося криваве жертвоприношення і ритуальне принесення вогню. М’ясо жертви і одежу покійника освячували в третю ніч для того, щоб душа