Братам монастиря було заборонено виходити без дозволу в місто, село, замок чи сад який знаходився неподалік монастиря. Ніхто в ордені не повинен носити, чи зберігати гроші без дозволу магістра. Коли брат просить грошей, щоби купити що-небудь для монастиря, він повинен це купити як можна скоріше, а щось інше суворо заборонялося купувати. Кожен брат ордену тамплієрів повинен пильно остерігатися, щоби не носити ні зайвих грошей, ні золота, ні срібла з собою. [Мельвіль М. с.251] Монах не повинен мати нічого свого власного без згоди на це великого магістра ордену Храму Соломона. Статут ордену наголошує на відповідальності тамплієрів за їх коней, зброю та за всю спільноту Дому. В монастирі братам-рицарям нічого не належить, навіть їхня одежа лише є позичена ним. Брати можуть у свій вільний час грати ігри, але ніколи не поглибитись об заклад шахмати, шашки братам були заборонені. В Середньовіччі шахмати вважалися небезпечною грою, і дуже частим джерелом сварок.

Життя спільноти не настільки вже відірване від життя, яке ведуть світські рицарі в хрестових походах. Елегантність, благопристойність, ввічливість є самими цінними якостями. Ні один брат ніколи не повинен бути розгніваним, незадоволеним, чи вимовляти нечестиві слова. Тамплієри володіють деякими медицинськими знаннями. Тим, хто хворів дозволялося "їсти три обіди в своєму ліжку", їх не зобов’язували відправлятися в лікарню. Були брати-лікарі, які лікували малярію, епілепсію, дизентерію. Найбільш важка хвороба в ті часи була проказа. Брата який хворів цією важкою недугою, турбувались без жорстокості, яку часто мирні люди проявляли до нечестивих. Було так, що брати просили брата покинути Дім і відправитися в орден святого Лазаря. І якщо людина благородна, вона повинна їх послухатись. Але якщо на Заході хворів брат цією недугою, він перебуває в ордені Храму в особливій кімнаті, де він носить свою одежу з червоним хрестом до смерті.

Наступні статті статуту ордену Храму говорять, що навіть якщо брати отримували подарунок, від своїх родичів, то зобов’язані передати його магістру. Одруженні кандидати могли стати членами тамплієрів, але не будуть носити білий одяг. Якщо чоловік помирає раніше своєї дружини, половина майна обох іде до ордену, а друга половина залишається дружині.

Найбільш важливі три статті: братам заборонялося спілкуватися з відлученими від пречастя, але приймати милостиню від тих, хто знаходився під відлученням, дозволялося. Хто забажає стати братом ордену Храму, повинен просити про це в присутності магістра і капітула після того, як прослухає статті уставу. Тривалість випробувального терміну визначається магістром. Подорожуючи, брати повинні давати добрий приклад, особливо відвідуючи зібрання невідлучених рицарів, якщо серед них появиться хоча один бажаючий стати тамплієром, він звертається з проханням в присутності місцевого єпископа, який направляє його до магістра ордена.

Тамплієрський устав складає строгу організацію. Устав тамплієрів був схожий до уставу іоаннітів, назначення вищих посадових осіб, включаючи великого магістра, рішення важливих справ, які стосувалися тамплієрської спільноти, належали генеральному капітулові. Він складався із вищих ієрархів ордену і найбільш знатних і прославлених рицарів і створювався лише в особливих випадках. На чолі ордену стояв великий магістр, який мав резиденцію в Єрусалимі і був вибраний рицарями. Великий магістр управляв справами разом з радою чи капітулом, йому підпорядковувалися магістри провінціальних капітулів, які знаходилися у Європейських країнах. [Райлі-Смітт с.217]. Структура ордену існувала аж до його розпуску в чотирнадцятому столітті. Офіцерами ордену, у порядку старшинства були: великий магістр, сенешаль, маршал, командор Єрусалима, командор Тріполі, командор Антіохії, провінційні магістри Франції, Англії, Аргона, Португалії, Угорщини. У кожній із провінції існувала ієрархічна структура, що відбиває структуру штаб-квартири в Єрусалимі. Провінції далі поділялися на командорства і пріорства. Командорство ж поділялися на "мезони" чи "доми". Рицарі ордену поділялися на власне рицарів, сквайрів, дияконів, зброєносців, і сержантів.

Великий магістр був верховним головою ордену. Його влада сягала неймовірно широко, однак деякі рішення він не мав права приймати, не порадившись із найстаршими рицарями, відповідними під назвою "Капітул" Однак у нього були незаперечні привілеї: мати чотирьох коней і найбільший намет у поході, що відрізняється від усіх інших наметів ще і своєю округлою формою. Великий маршал був військовим міністром і полководцем ордену. В період воєнних дій його влада не поступалася владі великого магістра і йому підпорядковувались всі рицарі. Тамплієри носили збою під білим плащем, покрашеним червоним хрестом. Орден складався з трьох груп: 1) рицарів – повноправних членів ордену, якими могли бути тільки особи знатного походження; 2) клириків, які проводили богослужіння в орденських Церквах; 3) служителів, які завідували господарськими справами ордена. [Райлі-Смітт с.217]

Магістри ордену Храму стоять у ряді знаменитих людей в історії ордену. Гюго де Пайен являється перед нами як легендарний рицар, який турбувався про беззахисних на дорозі паломників. Він володів достойним практичним розумінням, вважаючи що захист паломників є необхідний, так само як захист Святих місць.

Орден Храму та рицарі часто відправлялися на пошуки співучасників і пожертвувань. Пожертвування ордену Храму здійснювалися з труднощами. Протягом двох попередніх століть заснувалися релігійні спільноти, які були обдаровані милостинею віруючих. Протягом десяти років від часу Собору в Труа рицарі, які боролися під чорно-білим прапором, отримували свої перші перемоги.

У поході великого магістра супроводжувався бойовий стандарт ордену – "Гонфалон – Босеан" [Арх.. Ісіченко І. с.321] Бойовий прапор тамплієрів був