Звичайно, виникнення духовно-рицарських монаших орденів викликало в багатьох сумління і побоювання. Багато хто вважав воєнно-монашу організацію нижчою формою релігійного служіння в порівнянні з звичайним монастирем і його духовним напрямком. Проти духовно-рицарських орденів виступають ті, які вважали гріхом будь-яке насильство.

Духовно-рицарські ордени Іоаннів, тамплієрів були великими орденами, але залишались не далеко не єдиними. З середини ХІІ століття нові монашо-воєнні ордени починають з’являтися один за одним.

Завдяки діяльності ордену меча, або мечоносців заснований в 1202 році, який трудився над Євангелізацією Балтійських країн, ці землі протягом століть поступово стали християнськими. Литовці протистояли релігії, яку вороги їх провідували мечем. І тільки тоді коли великий литовський князь Ягайло одружився на польській спадкоємці Ядвізі, християнство змогло утверджуватися остаточно.

На цьому пряме завдання ордену було вирішене. Правила ордену забороняли приймати місцеву знать, яка поступово зникла. За наказом папи Григорія ІХ мечоносці приєдналися до Тевтонського ордену, але зберігають свою автономію, скільки, вони мають власного магістра, якого вибирає тевтонський гросмейстер із представлених йому кандидатів. Також у ордена залишилася деяка самостійність в прийняті рішень. Уже в 1236 році війська ордену були розбиті. [Йозеф Лорц с.352]

Духовно-рицарські монаші ордена, киї виникли на Святій Землі почали швидко ширитися по всьому християнському світі. У третій чверті ХІІ столітті в Іспанії виникло декілька військово-монаших орденів. В Кастилії 1158 році був заснований орден Монтегаудіо, володіння якого находилися головним чином в Арагонському королівстві, а до 1176 року в Португалії появилася організація, яка пізніше стала орденом Авіш, створена при значній підтримці Альфонса VІІ. Також в Леонському королівстві був створений орден Сан-Хуліан-де-Пререйро, попередник ордену Алькантари. В 1170-1300 роках появилися ордени Сан-Хорге-де-Альфама і Санта Марія-да-Єспанья. Ці іспанські ордени з самого початку були воєнними організаціями, основаними за прикладом орденів тамплієрів і іоаннітів. Християнські правителі Іспанії, безумовно надіялись на основну військову підтримку як на суші, так і на морі. Орден Калатрави появився після того, як тамплієри, яким подарували замок Калатраву, виявилися нездатними його захистити. Місцеві ордени не повинні були посилати засоби в Святу Землю, а правителі, керуючи зразу деякими військово-монашими організаціями, могли контролювати ситуацію таким чином, щоби ні один окремий член не став дуже могутнім. [Райлі-Смітт с.221] З початку іспанські правителі надіялись використати ці організації в боротьбі зі своїми християнськими суперечками, але ордени швидко поширювалися по усій території півострова і по відношенню до конфліктів між християнськими королями зайняли нейтральну позицію.

Однак, не дивлячись на підтримку королів, не всі іспанські воєнно-монаші ордена процвітали. Орден Монтегаудіо в 1188 році був вимушений об’єднатися з орденом шпиталю Святого Відкупителя в Теруєлі, а в 1196 році вони з’єдналися в орден тамплієрів. Деякі із братів не змирилися з цим союзом і заснували в Монфрагуе на річці Тахо в Кастилії, пізніше ця група ввійшла в орден Калатрави. Об’єднання ордена Санта-Марія-де-Єспанья з орденом Сантьяго-де-Кампостелла сталася після того, коли відбулися величезні втрати в битві при Мокліні в 1280 році. Інші ордена збереглися, але залишились місцевим іспанськими організаціями.

Час від часу висувалися пропозиції про розповсюдження їхньої діяльності на території Північної Африки, Святої Землі і навіть прибалтійських держав, але ні один із цих планів не здійснився.

Із усіх цих об’єднань лише орден Сантьяго пізніше здобув інтернаціональний характер, та почав розширюватись в Португалії. Важливою особистістю усіх піренейських духовно-рицарських корпорацій була їхня значима залежність від світських правителів. [Доманін А. с.248]

Ордени були позбавлені права воєнної ініціативи – всі боєві дії які велися ними тільки за приказом короля. Згідно цього ж принципу не могли вони вступати в переговори з ворогами, тим більше, заключати з ними згоду.

Головним і майже єдиним воєнним завданням цих орденів монаших брацтв було охорона фортець від часу хрестових походів.

Однак слабкість цих рицарських орденів не варто перебільшувати. Великі пожертвування, великі фінансові пільги і значна до середини ХІІІ століття військова здобич, перетворили іспанські і португальські ордени в великих власників. Накопичені багатства дозволяли їм проводити доволі належну політику, вмішуватися у внутрішньогосподарські справи, і навіть виступати в ролі судді на міжнародному рівні. Один із його великих магістрів став португальським королем.

Залежність від державної влади надавала спільний вплив на діяльність орденів, але дуже малій в мірі дивилась на їхнє внутрішнє життя. Устави всіх братів були, по суті, схожими з орденами тамплієрів та іоантів, і відрізнялися лише деякими нюансами. Орден Калатрави дозволяв братам полювати з метою поживи, в ньому був установлений випробувальний термін для кандидатів. Орден Сантьяго дозволяв приймати в братство одружених чоловіків. Напевно, саме це і зробило Сантьяго найбільшим з іспанських орденів.

В іспанському завоюванні Америки брали участь військові ордени Алькантарів, Каматравів і Святого Якова Кампастельського. Усі ці ордени, крім іоанітів давно вже припинили своє існування.

Розділ ІІІ

Духовно-лицарські ордена в Європі

в кінці ХІІІ-XIV ст..

3.1 Тамплієри в Європі

В останній боротьбі за Святу Землю одними із тих, хто покрив себе найбільшою славою, були „бідні рицарі Христа” – тамплієри. Вони оборонялися до останнього, навіть там, де всі уже відступили чи здалися на милість переможця. [Доманін А. С. 356]

В 1273 р. магістром ордену тамплієрів став брат Гійом де Боже 13 травня, який був