Ягайло прийняв християнство у 1386 році і був названий Владиславом. З допомогою свого вдалого шлюбу він з’єднав Польщу з Литвою [Оскар Егер с.556] Литва приймає християнство західного обряду, зберігаючи свободі віровизнання для православних українців і білорусів. Утворюється потужна центральноєвропейська держава. З наверненням Литви – останнього острівця поганства в Європі – втрачається сенс емісійної діяльності ордену. [Арх. Ісіченко І с.324] Цей шлюб ста вдля тевтонського ордену початком кінця. І причина цього скривалася в самі суті орденського існування. В цей же час єдиним язичником в Європі залишились литовці, Прусія була уже давно завойована. Але за умов шлюбного договору, який був укладений в результаті унії між Польщею і Литвою, все Велике князівство Литовське повинно було перейти на католицтво. Священну війно просто не було з ким вести. Для ордену настали важкі часи. Рицарі не вважали священним обов’язком навернення своїх сусідів язичників в християнство. Їхні хрестові походи були для них тільки свого роду рицарською втіхою, боротьба з язичництвом була безуспішною, можна сказати навіть без цілі, вона вела до послаблення Тевтонського ордену, який і без того був дуже малочисленним. Його ряди не могли легко поповнятися з приходом нових часів. Під усю діяльність ордену підводиться бомба повільних дій. Тевтонський орден дивлячись на ці події не може воювати з католиками. Орденські пропагандисти намагаються утворити думку що хрещення литовців – брехня. Орден братів-тевтонців почали дуже серйозно критикувати. Більшість ставить питання про те, чиє необхідність у його подальшому існуванні, тоді з часом зменшується численність бажаючих вступити у Тевтонський орден. І тоді тевтонський гросмейстер Ульріх фон Юнгінген не знаходить нічого кращого як об’явити війну польсько-литовському князівству. Орден погодився чи вимушений був купити Нову Марку у Люксембурзі Іоста Моравського, тому що інакше вона була би продана смертельному ворогові рицарів Ягайла. Але це придбання тільки втягнуло їх в суперечку з небезпечним сусідом із-за незвичайної межі. [Оскар Егер с.557] Тевтонські рицарі позбуваються підтримки Церкви й сусідніх країн. Конфлікти з архієпископом Риги погіршували відношення з Церквою в першій половині ХV ст.
У вибухнувшій війні в 1410 році відбулася рокова битва при Грюнвальдом. Польсько-литовське військо, до складу якого входили й українці, здобули перемогу над орденом під Грюнвальдом 15 липня 1410 році. Напевно. Магістр ордену тевтонських братів хотів вирішити проблеми Тевтонського ордену за допомогою подібності війни. Першим ударом для магістра ордена фон Юнгінгена стала відмова від участі у війні, лівонський магістр заявив, що він може відмовитися від участі у неї. Але навіть це не зупинило наполегливого гросмейстера, і доля Тевтонського ордену була визначена 15 липня 1410 року під Грюнвальдом, 30-тисячне військо тевтонське зустрілося з 60-тисячною польсько-литовською армією. Битва була велично кровопролитною і не дивлячись на чисельність союзників, чаша терезів у битві довго хиталася. Але кінець кінцем плість поляків принесла плоди – хрестоносці почали відступати, а скоро були повністю оточені, і в кінцевому результаті потерпіли поразку. Загинули великий магістр Ульріх фон Юнгинген, двісті рицарів і близько 40 тисяч солдатів. Під Грюнвальдом здобув рицарську славу преподобний князь Федір Острозький. Пізніше він прийняв постриг, помер близько 1483 року, а тіло спочиває в лаврських печерах. [Арх. Ісіченко І. с.325]
3.3 Мальтійський орден (1309-1530
Для іоаннітів, як і для тамплієрів, падіння Акри в 1291 році стало важливим ударом, який поставив під загрозу духовно-лицарський орден. Іоанніти в останніх боях за Святу Землю втратили близько половини свого лицарського складу і величезні багатства, яким вони пишалися, втратили за майже двохсотлітній період. Але головне – боротьба кінця ХІІІ століття відібрала в іонійського духовно-лицарського ордену всі цілі, заради яких вони створювалися: захист християнських святинь і паломників, які направлялися до Гробу Господнього в Єрусалим, доглядати хворих та страждаючих і виявляти до них своє милосердя, брати участь у війнах з мусульманами, захищаючи християнське королівство в Палестині. [Головащенко С. с.345]
Рубіж ХІІІ-ХІV століть став визначаючим і для братів-шпитальників: відсутність позитивної програми вже почало викликати серйозне невдоволення у Європі, різко зменшилася кількість складу нових членів лицарів-іоаннітів, під сумнів була поставлена сама цілеспрямованість існуючого ордену іоаннітів. Після завоювання Єрусалиму турками, шпитальники і їхній осідок був перенесений на острів Кіпр в 1296 році.
Від схожої долі з тамплієрами долю іоаннітів спас новий великий магістр ордену – Фульк де Вілларе. Він відмовився підтримувати магістра духовно-лицарського ордену тамплієрів Жака де Моле і вибрав принципово нову стратегію – стратегію, яка визначала майбутнє життя іонійського братства на п’ять століть вперед. В 1306 році іоанніти всіма своїми наліченими силами почали завойовувати острова Родоса. Це був великий острів Егейського архіпелагу, який належав в той момент Візантії. Після завоювання Палестини мусульманами іоанніти в 1309 році заволоділи островом Родос [Карпов С. с.280]. Іоанніти намагалися перейти на цей острів, і саме через три роки Родос був остаточно захоплений, іоанніти отримали неперевершену базу для подальших дій і з цього орден з 1309 року добавив до своєї назви епітет "державний", що означав суверенний, незалежний.
Захоплення о. Родоса принесло лицарям незалежність, яка їм не вистачала на о. Кіпрі та надзвичайно скріпило положення іоаннітів. Цей самий східний егейський острів став, фактично, поруч з Кіпром, форпостом християнства на Сході. Природні особливості ордену робила його майже неприступною фортецею, неперевершена родоська гавань могла вмістити до сотні кораблів. Нове вигідне і престижне положення ордену було використано