пріорів ("пріор" – означає "перший"), кожен з яких очолював одну із "мов" лицарського братства. По два представники із кожної "мови" вибиралися в священний капітул, де обговорювали самі важливі питання. Заключні рішення завжди залишалися за великим магістром, підпорядкування якому було священним обов’язком всіх членів орденів. Великим пріорам підпорядковувались командири, кожен із яких командував декількома лицарями. Така жорстка, майже воєнна система підпорядкування в багатьох випадках і дозволяла іоаннітам вистояти в безперервних війнах, які тривали більше шістсот років.
Важливою подією було прийняття в члени ордену. Ритуал прийняття в орден нових членів був надзвичайно цікавим. Ще до посвячення в рицарі кандидат приймав обов’язків обіт монаший, давав клятву віддати своє життя за Ісуса Христа, животворний хрест, та за своїх друзів, які сповідували католицьку віру. Перед посвяченням неофіт повинен був представити ордену доказ свого дворянського походження. Тільки той, хто мав не менше восьми поколінь предків-дворян, міг бути вибраним лицарем ордену, допускались тільки рицарі благородного походження, а також повинні бути законородженими. Кожний новий член повинен був принести з собою повне озброєння або вносити в арсенал дві тисячі тульських су. [Лавіс і Рамбо с.374]. Кожен новий член повинен мати статус вільного громадянина, а одружені кандидати могли бути прийняті без згоди по другів. Бралися до уваги стан здоров’я та матеріальне становище кандидатів. Якщо кандидат відповідав усім потребам, починався сам обряд посвячення. Він проходив іоаністській церкві в присутності прапора ордена. Весь ритуал проходив у вигляді запитань, на які кандидат відповідав, що він обіцяє опікуватися вдовами та сиротами, немічними і про всіх бідних і скорбних. Тому не так вже далеко відійшли іоніти від свого першорядного ідеалу милосердя. Важливою традицією ордену, який сформувався в часі Раймонда дю Пюі, була передача кандидату меча – як символ боротьби з невірними. [Доманін А. с.206]. До уставу який був виданий у 1155 році, входила обіцянка до самої смерті вести боротьбу зі зброєю в руках проти ворогів Христової віри. І, на кінець після цілого ряду церемоній, неофіт вимовляв заключні слова клятви, він клявся до кінця свого життя виявляти безвідмовний послух начальнику, який буде один від ордену чи від великого магістра. Після чого новоприбулого лицаря під співи псалмів одягали в лицарську одежу, і кожен з присутніх трикратно цілував свого нового співбрата в губи.
Кожен хто вступав в орден передавав йому в руки все своє рухоме і нерухоме майно. Завдяки цьому орден зосередив у своїх руках великі багатства. Все це майно, яке доходило до ордену мало благородну мету.
Іоаннітам належало будувати замки і укріплені будівлі в будь-якому місці Святої Землі. Однією із важливих обов’язків питальників була оборона від мусульман фортець і замків які були розташовані на Святій Землі. Також рицарі брали участь у хрестових походах. Війна за визволення Гробу Господнього стала частиною діяльності духовно-лицарських орденів. На це ішли великі сили і засоби, тому більшість іонійських рицарів постійно знаходились на передньому краю оборони. В кінці ХІІ століття орден розвинув будівництво величезної Маркибської фортеці. В усіх країнах Сирії князі придавили шпитальєрам право будувати замки за містами і укріплені доми в містах. Їхнє головне поселення знаходилося в областях Антіохії і Триполі, навколо Тіверіанського озера і на єгипетському кордоні. [Лавіс і Рамбо с.374] В Палестині та Сирії в ХІІ столітті іоанніти захищали велике число замків. В 1180 році орден мав в своєму розпорядженні на Сході близько двадцять п’ять замків. Серед великих укріплень, які знаходилися в їхніх руках, зустрічаються форти, споруджені на дорогах для надання притулку паломникам, які ішли в Єрусалим чи Йорданію. Однак в ХІІ столітті більшість замків знаходилися не в Єрусалимському королівстві, а на Півночі Сирії. В 1144 році граф Тріполі Раймонд ІІ передав іоаннітам декілька фортець, в тому числі Крак-де-Шевальє на східному кордоні свого графства. Найбільш важливим замком іоаннітів в Антіохії був замок Маргат або Маркибська фортеця, яка була побудована в неприступній місцевості, вона мала гарнізон в тисячу чоловік, володіла продовольчими запасами на п’ять років блокади. Побудована фортеця була в 1186 році і вона займала всю площу плоскогір’я, з крутими схилами. В її стінах містилися власна Церква, житлові будинки і навіть невелике село з садами, городами і пасовиськами. [Доманін А. с.209]. Також знаменитий замок Крак-де-Шевальє в якому служили шістдесят важко озброєних рицарів-шпитальників, і декілька сотень простих воїнів, набране в основному з місцевого населення. Прекрасне графічне положення, міцне укріплення, добре планування робили його практично неприступною твердинею, яка утримувала панування іоаннітів над усією Північною Сирією. Більшість цих фортець були втрачені, але деяких вдалося в кінцевому результаті відвоювати. В ХІІІ столітті іоанніти почали будувати нові замки, наприклад Бельвуар, і укріплювали старі фортеці – такі як Крак-де-Шевальє. [Райлі-Смітт с.226]. Браттям, які захищали замки, часто допомагали додаткові воєнні сили.
До ХІІІ століття орден іоаннітів досягнув найбільшого розвитку. Земельні угіддя і маєтки іоаннітів були розкидані по усій Західній Європі. Братству воїнів Христа належало дев’ятнадцять тисяч спадкоємних лицарських володінь. Служби в іонійських Церквах вели чотирнадцять тисяч власних капеланів. Шпиталі і притулені будинки стояли в усіх портових містах Європи і ледь не в кожному місті Палестини. По своїй фінансовій і бойовій могутності орден не поступався іншій європейській державі. [Доманін А. с.209]
ХІІІ стало відповідним рубежем не тільки для духовно-0лицарських орденів, але і для всього