Дана праця складається зі вступу, чотирьох розділів, які поділяються на підрозділи, висновку та списку використаної літератури, яка налічує 23 найменувань.

Перший розділ складається з трьох підрозділів, в яких ми розглянули характеристику, мету та правила читання притч, а також текст, автора і читача. У другому розділі, який складається із чотирьох розділів, в яких ми розглянули притчі Ісуса Христа, зокрема притчу про кукіль, милосердного батька, Лазара та притчу про таланти. У третьому розділі, який складається з двох розділів, які розглядають структуру блаженств, блаженства у Старому та Новому Завітах та спільний елемент – блаженні. Четвертий розділ – містить три підрозділи, які становлять характеристику трьох блаженств: убогих духом, милосердних та чистих серцем.

І. Розділ. Притчі у Новому Завіті:

1.1. Характеристика притч

Час спасіння, яке було пророковане ще у Старому Завіті, є час „керигми”, або проголошення. Воно бере свій початок вже від Івана Хрестителя та продовжується Ісусом Христом, а пізніше його учнями і здійснюється в універсальній місії церкви. У цій керигмі Ісус закликає до покаяння і проголошує Благу Вість та Царство Боже. З вище сказаного можна побачити тісно пов’язану концепцію в котрій проголошуючи Ісусом Царство не є сукупність доктринальних уроків, а тайна воплочення в самому Ісусі заключається в розкритті Себе, та розкритті своєї ролі в Божому Царстві, що здійснюється через функцію „учительства”, що є притаманне тільки Ісусові. Навіть те, що Христос виганяв бісів і творив чуда майже неможливо відділити від його навчання. Ісус Христос був змушений подавати своє навчання в тайний спосіб, тобто в притчах, тому, що навіть самі близькі учні Ісуса не могли збагнути тайну його особистості. [Див. 3, с.107].

Свої проповіді Христос обґрунтував у традиційних формах священної біблійної поезії. Часто його слова звучали нагадуючи гімн древніх пророків. Також він використовував прийоми книжників: невідкидати логічних доказів, висловлювався афоризмами, ставив питання. Христос особливо любив приклади із повсякдення – притчі. У притчі Христос найкраще передавав своє вчення. У Ізраїльському народі притчі здавна використовувалися, але Ісус використовував їх як основний засіб висловлювання своїх думок. Притчами Він прагнув зачепити всю сутність людини. Розповідаючи людям про знайомі картини природи та побуту, Христос не засуджував і не вихваляв ні за що і нікого, але дозволяв своїм слухачам самим робити висновки з його оповідань. Уникаючи обмежених слів Ісус наводить випадок, який стався у дорозі до Єрусалиму, коли юдею, який попав розбійникам у руки, що побили його тяжко і пішли геть, допомагає іновірець – самарянин. Такі історії давали кращий результат, ніж будь-які розмірковування, вони западали в душу. [Див. 12, с. 47].

Історія Самарянина, вважають науковці, є прикладом, але не є притчею. Також це стосується і епізоду з митарем і фарисеєм. Та сам Лука зазиває його притчею. Отже, ми повинні називати притчами все те, що Святе Письмо і пізніше Передання вважало притчами. Ми не повинні вважати, що притчі – це спрощені вістки Ісуса, слова для дітей і духовно незрозумілих, всі ці непорозуміння потрібно відкинути. Притча є важкою і в даному випадку несподіваною. Правдиве значення притчі є для віруючого, але не для інтелектуала. Щоб краще об’явити Боже Слово, притча спочатку приховує те Боже Слово. Розповідаючи притчі Христос хоче щоб люди глибше проникли в таїнство Божого Царства. „Природній” людині це таїнство є закрите, воно є завжди таким, яким його не очікують, щоб відкрити найбільші правди його вісті людям Ісус говорив тільки в притчах, тому, що не хотів, а може і не міг інакше. [Див. 5, с. 7].

Притча не була видумана Ісусом . саме притчі Ісуса Христа хочуть нам об’явити останні правди про Бога, його Царство і одночасно про людину. Ісус був майже змушений говорити притчами, для того, щоб об’явити нам ці останні правди. Часто використовуючи притчі Христос хоче, щоб ми самі зрозуміли, що наш Бог є Богом подібним до людини, і не є Богом філософів або мудреців. У притчах часто є змішання між Богом і особою Христа; і це говорить тільки про те, що Бог є повністю причетний до післаництва Христа. Все те, що робить Христос там вповні є присутній Бог. Також Ісусові притчі є тісно пов’язані з його втіленням. Спаситель охоче навчав своїх слухачів притчами, тобто розповідями, які Він брав із повсякденного людського життя, тому що прості люди їх найкраще розуміли. [Див. 5, с. 7-8].

Отже, притча – це коротка історія, порівняння, придумані для того, щоб доказати якусь правду, яку інакше ми не могли б зрозуміти; це уявний чи дійсний факт, за допомогою якого виявляється якась істина, релігійна чи моральна. Серед давніх східних народів спосіб пояснення притчами був досить поширений. Цей спосіб використовували тільки з двох причин: 1) щоб слухачі зуміли конкретне поняття чогось абстрактного і невидимого; 2) щоб розбудити зацікавлення своєю загадковістю і до чогось заохотити. [Див. 9, с. 148].

„І приступили до Ісуса його учні й сказали до Нього”: „Чому Ти притчами до них говориш?” Він у відповідь сказав їм: Тому, що вам дано знати тайни Царства Небесного, а тим не дано”. (лит. 13:10-11). Спаситель відокремлює вибраних, яких є мало від загалу народу, Він каже, що іншим не дано, а учням дано знати тайни Царства Небесного.

З цього видно, що такий спосіб навчання Ісуса Христа як пояснення про Царство Боже.