„Отож одне зерно видало плід у сто разів, друге – в шістдесят, ще інше – в тридцять. Плід, отже, залежить від якості землі, на яку паде Боже слово”. [Див. 9, с. 150].

Ісус говорив притчами не тому, що любив порівняння, чи тому, що, як добрий вчитель хотів, щоб його вістка була доступною і зрозумілою. Про Бога та Його таїнство не можна говорити інакше як у притчах, тому Ісус використовував притчі. Також тому, що хотів щоб Його вістка Євангелії була донесена до людини. У притчі легше зрозуміти тему Божої любові, тему прощення. Христос використовує такий досвід, який є зрозумілий усім. Чарівність притч полягає у іншому ніж ми сподіваємося. Скільки б притча не була б пов’язана з контекстом, вона залишається ніби то недатована в тому і полягає чарівність притчі, її сила дивувати і жоден коментар не закриє притчі. [Див. 5, с. 11].

Простота притчі заставляє слухача розуміти, слухати і задумуватись. Притча говорить образною мовою про Царство Боже, говорити не можливо тільки притчами, образами взятими із життя. Говорячи про Бога не можна в інший спосіб, як тільки користуючись власним досвідом, з цього виникає три властивості і характеризують мову притчі.

1. Не відповідна мова – тому що Христос брав її із щоденного життя людини, і намагається висунути щось набагато глибше і вище. Ця мова є відкрита.

2. Відкрита – спроможна дати тільки натяк, але не в повні висловити Царство. Тому є правдою, що царство є тісно пов’язане з правдою і не ототожнюється з нашою історією.

3. Це третя властивість також стосується мови, але ця мова змушує на думати [Див. 5, с. 12].

„Отже, мова притчі натякає, провокує, змушує думати. Притча чітко вказує на місце, де Царство зустрічається з існуванням людини, але не розкриває його таїнства. З цього походить амбівалентність притч: вони є ясні і темні, розкривають і закривають таїнства Божого Царства. Вимагають певного зусилля щоб пояснювати. Допускають вбачити таїнство Божого Царства тій людині, що має готове серце і пронизливі очі; залишаються темними і нерозкритими людям з обтяженим серцем”. [5, с.12].

Притча поєднує окремі розповіді елементи, які зосереджуються тільки довкола однієї точки, вершину притчі представляє саме ця точка. Таким чином, притча зосереджує людину над нею самою, тому що вона є звернена до людини і проводить людину до кінцевої точки.

Дуже багато дискутується над сенсом кожної притчі. Самі науковці намагаються визначити природу притчі. Краще було б зупинитися на питанні: Що є притча? Це питання не можна ставити до якоїсь одної конкретної притчі. Його треба поставити після того, коли буде взято до уваги всі притчі, прочитавши кожну зокрема. Не зробивши цього ми можемо втратити окремість притч. Ісус, використовував притчі щоб показати своїм слухачам інший спосіб бачення, привести їх від їхньої ментальності до своєї. Для дуже багатьох притч цим поштовхом є загальний досвід. Ісус користується цим – простим, правдивим, народним досвідом щоб показати новий рівень відносин Бога і людей. Коли людина почитає і розуміє притчу, вона може перейти певні богословські стереотипи. Це особливо стосується притчі про блудного сина: Для того, щоб Слухачі Христа краще зрозуміли притчі Ісус їх відсилає до досвіду батьківської любові, яка спроможна прийняти з радістю сина, що повертається. Цей правдивий досвід, який слухачі розуміють допомагає Ісусові перевищити їхнє скромне поняття Божої справедливості. [Див. 5, с. 13].

„Притча – це діалог не щоб дискутувати, боротися, або зранити, але щоб допомогти зрозуміти”. [5, с.14]. Той, хто розповідає притчі, намагається знайти спільний грунт для того щоб змінити людину. Притча є глибоко вкорінена в людському досвіді та має подвійну вартість, вона показує те що властиве християнству і промовляє до кожної людини. Коли людина читає притчу і зосереджується на діалогах, вона ризикує втратити Об’явлення. Отже, місце де зустрічаються людський досвід і христологічні події це є простір притч. [Див. 5, с. 14].

Слухачі з захопленням та пожадливістю слухали Христа та його слова, які Він говорив, так що „народ не міг надивуватися його навчанню, бо Він навчав їх, як повновладний, а не як книжники їхні”. (Мт. 7:28-29). Для народу великого значення набрала особа Христа і його слова, вона вселяла в їхні серця промінь надії на краще майбутнє, що ось-ось мало прийти. Ці слова передавалися людьми з уст до уст, але також і проповіді, які голосив Ісус були у віршованій формі – Притчі, Блаженства, заклики до навернення, по учення. Люди краще сприймали навчання Ісуса тому, що він до них мовою народу з їхнім діалектом, а не як законовчителі. [Див. 10, с. 59].

У свої розповідях Він використовує особи із повсякденного життя: сівач, господар, авантюрист....

До кожної групи людей Ісус мав свій підхід індивідуальний: до рибаків про риболовлю; до рільників про зерно; до виноградарів про виноградники, тому що людина найкраще розуміє те, що їй найближче. Притчами Ісус як і інші проповідники дає конкретне навчання. У