Ісус каже, що Царство Боже не має бічних дверей і не хоче щоб людина входила в те Царство тими дверима. Лише існують одні двері. Але ті двері не є широкими, а вузькими, ці двері людської віри, в яких людина має залишити власні релігійні ідеї. В цих дверях людина земна має залишитися, вона має померти натомість має народитися духовна людина. Всі інші двері, вже є фальшиві. [Див. 5, с. 57-58].

Притча – це розповідь, тому вона вимагає літературного аналізу, який підкреслює структуру, наголоси, дійові особи, рух дії, контрасти. [5, с. 17].

Зо допомогою цього відкривається пункт, який надає значення цілісності і його читач не має права обминути в жоден спосіб, хоча не рідко виникають проблеми. Ілюзією є також коли людина думає, що може осягнути цей пункт завжди підходячи з тієї ж сторони. Якщо дивитися на притчу, то її центр не лежить лише в одному напрямку, але в різних. І немає ніякої перешкоди, якщо притчі містять деталі, в яких функції центрального змісту вводять у розповіді другорядні значення. Христос притчі, які говорив, застосовував із середовищем свого часу. Потрібно знати релігійне і соціальне середовище часу, в якому жив Ісус, щоб пояснити одну притчу. І все це є добре та вони використовується для того, щоб піти на зустріч правдоподібності.

Притчі ставали способом, одним з яких використовував Ісус для свої слухачів щоб відкрити їх до „новості”, яку Він сам несе. Для правильного читання притч є необхідним переробити ці аспекти. Ісус говорив про Царство Боже, його прихід він звістив, але тим що його слухали те Царство чомусь здавалося маленьким та з перешкодами. Хоча сам Ісус говорив, що Він є тим очікуваним Месією та Сином Божим у подальшому на Нього чекав ще один неуспіх, це те для чого Він прийшов на землю: розпинання на Хресті. І як цю подію має зрозуміти народ, що їхній Месія надія на спасіння є розп’яття?

Пасторальна практика Христа була зовсім інша від їхнього способу, яким вони уявляли собі Бога. Як зазначив Христос, своїми словами кажучи, що не до здорових прийшов, а до хворих. Тому він шукає людей відкинутих від суспільства; хворих, грішників, бідних. І ця поведінка Христа має явне значення, адже і Він був своїм народом відкинений. Звідси випливає питання, Чому Вибраний Богом народ не розумів Ісуса, а погани розуміли? Тут зразу можна знайти і відповідь; як сам Христос каже їм: „Пророк немає пошани лише в своїх на батьківщині, та в себе вдома”. (Мт. 13:57). Християнин має бути уважний, очікуючи на другий прихід Господа, але також він повинен не забувати свою працю.

Притчі у такому вигляді, як вони дойшли до нас у євангеліях є досягненням складової і довгої історії. Ісус говорив притчами для того, щоб відповісти на питання, які задавали Йому співрозмовники, пізніше притчі передавалися у проповідях спільноти, щоб вони зуміли дати відповідь на власні потреби, а на завершення Євангелісти їх записували. [Див. 5, с. 17-180].

1. 3 Текст, автор, читач

Для того, щоб добре зрозуміти, або пояснити притчу завжди потрібно дивитися в трьох напрямках: на текст, автора і на читача. Але цим поглядом потрібно дивитися одночасно. Секрет противопояснення тексту полягає в геніальності загального розуміння і це відноситься до всіх питань. Коли ми дивимося на притчі, потрібно бути ще уважнішим, бо так як кожна розповідь притча має в собі самій елементи її розуміння. Якщо хтось розповідає якусь розповідь, то він це робить із якимось наміром і цей намір він вносить та приховує його у самій структурі розповіді та в поведінці і відношенні між дійовими особами. Ми знаємо, що кожна притча має свій сенс і щоб його знайти, потрібно звернути увагу на несподівані зміни в тексті. Ніхто з авторів не показує відкрито сенс своєї розповіді. Задумавшись над притчею і проаналізувавши її літературну форму, аж тоді можемо зрозуміти притчу.

Дивлячись на текст не можна не звернути увагу на автора. Відділений текст від автора втрачає широту, яка його характеризує, ще більше це стосується євангельських притч. Відокремлені від Ісуса притчі стали б відображенням. Якщо б притчі розповідав мудрець, вони залишилися б гарними роздумами про життя, про Бога, поведінку людей. Притчі втрачають своє забарвлення тоді, коли ми читаємо їх забуваючи хто є їхнім автором, про Його життя і діяльність та про вимоги. Притчі не мали б такого значення, якого вони набули, коли б не говорили про Бога, Ісуса Христа. Тому вони вже є виняткові. [Див. 5, с.15].

Своїми притчами Христос хоче довести людині: хто є Бог, яке ставлення Бога до людини, а не лише, як повинна ставитися до Бога людина. Той хто розказує притчу, має бути взаємопов’язаний з нею, їх не можна відірвати одне від одного. Дуже багато притч містять в собі розповідь про Царство Боже, але одною з найбільших притч того Царства є сам Ісус. Притчі відображають винятковість історій Ісуса, вони є відкриті та легко засвоюються . якщо б їх відірвати від історії Ісуса вони зразу втрачають своє втілення в життя.

Крім Ісуса Христа, автором притч також є