Вдома в греків також зводилися жертовні вівтарі і встановлювалися статуї богів-заступників. Священним вважалося і домашнє вогнище, тому що його заступником була Гестия і, роблячи безкровні жертви у вогнища, грек прямо звертався до цієї богині. На п'ятий день після народження дитини обносили навколо вогнища, щоб відгородити від зла. Похорон також проходили згідно строго встановленої церемонії. Небіжчика умащали мазями і пахощ і в білих одягах, із дрібною монетою (оболом) у роті, що призначався для Харона, перевізника душ мертвих, клали на похоронні носилки. Один день його оплакували, потім урочисто виносили з будинку. Спочатку в Греції труп спалювали, але цей звичай поступово витиснувся традицією поховання тіла в чи землі в спеціальних гробницях.

Однієї з найважливіших обов'язків жрецов були пророкування майбутнього. Деякі жреци займалися тільки гаданнями, у першу чергу по нутрощам умерщвленних тварин і польотам птахів. Але жреци-ефори пророкували прийдешні події по змінах неба, жреци- пифайсти — по виду блискавок. Особливою пошаною в греків користалися святилища — оракули, у яких боги через жрецов давали прямі відповіді на питання, що задаються. Відомі оракули Зевса в Додоне, Геракла в Бурі, Аполлона в Милете. Але воістину всегрецькою славою користався оракул у Дельфах, що був присвячений спочатку Геї, потім Феміді й Аполлонові. У центрі будинку оракула знаходилася ущелина, з якої виривалися димні випари. Над ущелиною був укріплений триніжок, на який усідалася віщунка — піфія. Одурманена отрутними парами, вона впадала в транс, і в цей момент перед нею бог Аполлон відкривав таємниці майбутнього. Пророцтва Дельфийского оракула, щоправда, завжди були двозначні і мрячні. Так, Крез, цар Лідії, вопросил жрецов, чи належний він напасти на перського царя Кира. Піфія відповіла, що якщо він нападе на Кира, то знищить велике царство. Коли ж розбитий наголову Крез став проклинати віщунів, ті резонно відповіли йому: «Тобі ж було передвіщено, що буде зруйноване велике царство. Ти і зруйнував його — тільки це було не царство Кира, а твоє власне».

Як особлива форма служіння богам сприймалися і спортивні змагання. Представлення греків про богів як про істот, подібних до людей, але більш зроблених, диктувало прагнення уподібнюватися їм і в досконалості тел. Вважалося, що боги радуються, бачачи людей, блещущих здоров'ям і силою. Головним спортивним святом Древньої Греції були, розуміється. Олімпійські ігри, установлені, по переказі, самим Гераклом. Ці релігійні торжества були настільки важливі, що на час ігор полягав загальний світ і навіть літочислення в Греції йшло по Олімпіадах (починаючи з 776 р. до н.е.). У місті, що проводившиеся через кожні чотири года, Олимпии, ці спортивні ігри присвячувалися всім богам, хоча заступником міста і був Зевс. Змагання чергувалися з жертвоприносинами. Головним іспитом був «пятиборье» — біг, стрибки, боротьба, метання списа і метання диска, також проводилися кулачні бої і змагання колісниць. Крім Олімпіад, найвідомішими були Немійські, Піфійські і Істмійські спортивні ігри.

Висновок

Прояви аскетизму в ранньому римському суспільстві базувалися, строго кажучи, навіть не на релігії, а на етиці цивільного, сільського гуртожитку, суворого та манірного навіть стосовно завоювань елліністичної цивілізації. Плутарх описує як зразок римської чесноти сенатора Катона Старшого, котрий настільки чванився своїм чистим і примітивним способом життя, що готовий був жити в скляному будинку – він вважав, що йому нічого ховати. Катон ненавидів вплив грецької міської культури, літературу і театр, домігся висилки грецьких акторів з Риму. Та важко вважати це справжнім духовним аскетизмом.

Але все-таки, при сугубій практичності римського життя і римської релігії, тут виникають і певні аскетичні устремління, насамперед пов'язані з уявленнями про магічний зміст поводження жерця. Як і всяка язичницька аскеза, утримання носить тут характер теургії, зв'язування волі божества.

Від народних релігійних уявлень стародавньої епохи римляни сприйняли різні приписи – наприклад, відносно статевого стримування фламинів – жерців культу Юпітера, або обов'язковість невинності для весталок – служительок Вести [2, с. 324]. Але все це було пов'язано насамперед з уявленням про необхідність ритуальної чистоти тіла жерця, а тому такий аскетизм носив чисто зовнішній характер і не мав особливого психологічного змісту, містичного або морального.

У заборонах, що діяли в тих чи інших колегіях, простежуються пережитків стародавніх марновірств і табу, смисл яких уже в класичну епоху важко було встановити. Обтяжливим було, наприклад, життя фламина Юпітера: він не мав права давати клятву, не смів їздити верхи, виходити з будинку з непокритою головою, торкатися сирого м'яса; заборонені для нього були також дотик до кози, плюща, тим же бобам та інше.

Такий аскетизм, позбавлений справжнього духовного змісту, нерідко зовсім невимушено переростав в еротику, оргіазм або пряме бузувірство. Так, жерці тваринного бога Фавна луперки у свято луперкалій бігали в одних шкіряних набедрениках по вулицях, зображуючи вовків, і хльостали ременями молодих дівчат або жінок, які ще не народжували, щоб вони перебороли свою безплідність.

А для релігії Стародавньої Греції характерним є політеїзм, з широкорозвинутою міфологією і олімпійською ієрархією богів. Вони не були творцями світу, а захопили його у готовому вигляді, під час боротьби з титанами. Стародавня грець-ка міфологія вважала, що світ сам по собі вічний і не потребує творця. Відповідно до цього історія поді-ляється на доолімпійську і класичну