Неупереджений аналіз нинішнього стану релігійності і нерелігійності в Україні вимагає подолання принаймні двох найпоширеніших ідеологічних ілюзій.

Перила з них стосується недалекого минулого. її сутність полягає у переконанні, що за часів радянської влади в країні склалося перше в історії людства суспільство масового атеїзму. Більшість його громадян, за соціологічним опитуванням близько 80 %, становили невіруючі. Хоча й неоднорідним видавався їх склад, однак спільним визнавалося теоретичне та практичне неприйняття релігії, відсутність віри в надприродне, неналежність до жодної з церковних структур.

Друга з названих ілюзій породжена сучасністю. Вона зводиться до думки про глибоку, навіть генетичну релігійність українського народу, що розглядається як істотна риса його ментальності. Прихильники цього погляду твердять, що ця ознака, властива для українця за його сутністю, була пригноблена тоталітарною системою і у повну силу заявила про себе в умовах незалежної держави загальним інтересом до релігії і церкви, їх історії, суспільної ролі, моральних учень, масовістю церковних служб і обрядів, відродженням храмів тощо.

Обидві з наведених концепцій тяжіють до крайнощів. Уявлення про надмірну поширеність релігії чи атеїзму неадекватно відбивають дійсність, схильні видавати бажане за здійсненне.

У категоричності суджень виявляється спрощене розуміння складних феноменів суспільного життя — релігії і вільнодумства, їх справжнього змісту, впливу на життєві процеси, врешті-решт того, що і релігія, і вільнодумство — об'єктивні реальності, викликані цілим комплексом причин.

Поза увагою прихильників крайніх суджень залишається й те, що релігія і вільнодумство — це не лише протилежності, вони становлять і певну єдність: у священних книгах релігій, у релігійних ученнях є моменти, які сприймаються і витлумачуються вільнодумно і навіть атеїстично, а сам атеїзм за певних умов може набувати релігійної подоби. До того ж релігію і вільнодумство, релігію й атеїзм слід розглядати не лише під кутом зору вічного протистояння, гострої чи поміркованої конфронтації. Тут треба бачити і своєрідний чинник, який стимулює рух думки, пошук нових доказів, розгорнутої аргументації, змагання інтелектуальних засад, основоположних принципів, світоглядних орієнтацій, загалом як один із чинників суспільного процесу.

Попри крайнощі, до яких вдаються обидві концепції, в них наявний момент істини. Справді, після 1917 р. церква втратила колишнє привілейоване становище в суспільстві, релігія позбулася статусу панівної ідеології та переважаючої форми духовного життя народу. Зменшилися матеріальні й духовні можливості її впливу на людей. Кілька поколінь формувалися поза духовним контактом з релігією і церквою. Цей процес відбувався не самопливом, а під цілеспрямованим тиском держави та ідеології правлячої партії, які сприймали релігію й церкву як суспільний атавізм, шкідливий пережиток минулих епох. Місце інтелектуальних змагань духовних потенціалів релігії і вільнодумства посів державний атеїзм; свобода дискусій поступово витіснялася державним примусом, обов'язковим світоглядом; мережа релігійних організацій і культових споруд насильницьки звужувалася неправомірними діями силових структур влади і прямими актами вандалізму.

Справедливо й те, що за царату в різних верствах суспільства було чимало людей з критичним ставленням до релігії й церкви, свідомим неприйняттям їхньої системи цінностей. Твердження церкви про тотальну релігійність населення було таким самим ідеологічним міфом, ідеологічною неадекватністю, як пізніші твердження про масовість атеїзму. Реальністю було всевладдя державної церкви, освячене давністю православ'я і його фундаментальним значенням як однієї з підвалин державності — у свій час і засилля державного атеїзму — в інший час. Тут і там різко виражені ідеологічна нетолерантність, прагнення до монополізації істини, рішуче неприйняття світоглядного плюралізму.

Яким же є нинішній стан релігійності та нерелігійності в Україні? На це запитання намагалися відповісти статистичними даними, оскільки законодавство забороняло будь-які згадки в офіційних документах про ставлення до релігії, відомості про це збирали соціологи. їхні дані відбивали з певною вірогідністю рівень існуючої релігійності, хоча статистика соціологів також зазнавала впливу пануючих ідеологічних установок.

Однак можна зазначити, що релігійність в Україні досить різноманітна. Діють понад 70 різних конфесій, кожна з них спирається на певний контингент віруючих, тисячі православних храмів, сотні церков євангельських християн-баптистів і адвентистів сьомого дня, десятки костьолів, синагог, кірх, молитовних будинків: всі вони далеко не безлюдні. Розгорнута мережа монастирів, духовних навчальних закладів для кадрового забезпечення діяльності церкви, релігійної освіти віруючих. Набули поширення місіонерська та проповідницька діяльність духовенства, воно має вільний вихід на засоби масової інформації. В Україні проповідницьку діяльність ведуть різні зарубіжні релігійні місії.

Пожвавлення діяльності церкви, насичення ринку релігійною літературою, масовість церковних свят і обрядів, звернення до релігії, її цінностей багатьох співвітчизників, відбудова храмів — це констатації, що притаманні сьогоднішньому релігійному життю. На тлі бурхливого перебігу релігійних процесів примовк голос атеїзму, дискредитований в очах громадськості своїм служінням тоталітарній державі й партійним структурам.

Однак наявність різноманітних релігійних конфесій і активізація діяльності церкви ще не розкривають певною мірою рівня релігійності. Повнішу картину дають матеріали соціологічних досліджень, проведених останнім часом у різних областях України і в Києві. За даними Інституту філософії НАН України, рівень релігійності населення в Україні становить близько 44,6 %. За результатами, що отримала редакція «Голосу Америки», яка провела опитування серед населення Києва у віці до 50 років, рівень релігійності становить близько 43,1 %. Ці показники певною мірою правильно відображають частку релігійного населення у нашому суспільстві.

Релігійність — явище складне. Вимірюється воно не тільки кількісними, а й якісними показниками, що вказують на форми прояву релігійності, які у різних людей неоднакові. До форм