За даними соціологічного опитування, уявлення віруючих про Бога таке:—

12,0 /о уявляють Бога в образі Трійці;—

14,4 % уявляють Бога в образі людини;—

16,3 /о вважають, що Бог — це Святий Дух;

-— 22,3 % вважають, що Бог — це надприродна сила;—

35,0 % не можуть уявити образ Бога.

Наведені дані свідчать, що уявлення віруючих про Бога не збігається з ортодоксальним трактуванням, воно розмите. Досить багато серед опитуваних таких, що ототожнюють Бога з природою, надприродною силою, совістю, любов'ю тощо. Подібні зміни зумовлені об'єктивними і суб'єктивними чинниками, передусім впливом на свідомість людей науково-технічного прогресу, зростанням освітнього і* культурного рівня населення, зокрема віруючих.

Нині релігійність, зокрема в Україні, проявляється не стільки на рівні світоглядному в поясненні картини світу, скільки на рівні задоволення духовних і моральних потреб людини, у дотриманні сімейно-побутових традицій, релігійному спілкуванні, відході від життєвих колізій і побутових потреб, поясненні сенсу та цінності життя. Релігія вказує віруючим шлях до спасіння, закликає до спокутування гріхів і терпіння, дає надію на райське блаженство після смерті. Крім того, вона пояснює явища суспільного життя. Нерелігійний чинник у релігії, як твердять деякі вчені, посідає 60 %.

Пояснюючи зміщення, що відбуваються в релігійній свідомості, можна виділити основні закономірності еволюції релігії у сучасних умовах.

По-перше, релігія вдало пристосовується до соціальних умов, які змінюються. Релігія є такою формою суспільної свідомості, що здатна наповнюватися конкретно-історичним змістом, а це дає їй можливість вжитися в нову ситуацію і вийти з кризи без великих втрат.

По-друге, релігія здатна асимілювати світські елементи культури, переосмислювати їх і підпорядковувати своїм потребам. Релігійний комплекс завжди містить і нерелігійні елементи — філософські, політичні, правові, моральні, естетичні тощо. Одними міфами й чудесами церква нині не може приваблювати людей. Елементи світської культури у цій справі вона використовує досить вдало.

По-третє, для еволюції релігії основною тенденцією є синкретизм. Відбувається злиття різних ідей, накладання одна на одну й утворення на цій основі нових різновидів релігії. Наприклад, синкретизм візантійського християнства зі старослов'янськими родоплемінними культами привів до утворення «руського» православ'я, а злиття основних принципів християнства з містицизмом східних релігій — до появи сучасних неорелігій. Синкретизм обумовлює плюралізм релігійної свідомості сьогодення.

Перехідний етап — це поступова структуризація суспільства, пошук кожним громадянином свого місця в економічній, соціальній, культурній, духовній сферах, це реалізація себе як індивіда. Це простування до таких суспільних порядків, за яких особистість має безперешкодне право і реальну можливість бути сама собою — віруючим, невіруючим чи атеїстом. Сама кристалізація світоглядних позицій має здійснитись як внутрішній вибір людини, її совісті.

Цей вибір відбувається й нині, проте він значно деформований тяжкою кризою усіх суспільних сфер, ідеологій, соціальною невпевненістю, гнітом елементарних життєвих потреб, потрясінням чорнобильської катастрофи, екологічними лихами і безліччю інших проблем. Чи треба дивуватися, що в часи грізних випробувань, які випали на долю нинішнього покоління, багато людей звернули свої погляди до релігії? В її вікових устоях вони прагнуть знайти опору теперішньому хиткому становищу.

Визрівання цивілізованого суспільства, подолання нинішніх суперечностей сприятиме й формуванню розмаїтих світоглядів, їх вільного становлення під впливом традицій, оточення, виховання, внутрішньої культури, прилучення до національних і світових культурних надбань.

Суспільство, яке формується, нестиме в собі досвід попередніх епох і поколінь. Демократична, правова, освічена спільнота не може допустити тоталітаризму в царині духу — чи це буде засилля релігії, чи засилля атеїзму під патронатом держави. Найвищою цінністю цього суспільства стане людська особистість з широким спектром прав та обов'язків, у тому числі з вільним і свідомим вибором свого ставлення до релігії та атеїзму.

ПОЛІТИЗАЦІЯ РЕЛІГІЇ НА ПІВДНІ УКРАЇНИ:
СУЧАСНИЙ СТАН ПРОБЛЕМИ ТА ШЛЯХИ ЇЇ РОЗВ'ЯЗАННЯ

Олександр Музичко,
к.і.н., старший науковий співробітник
Регіонального філіалу Національного інституту
стратегічних досліджень в Одесі

Протягом століть релігійне та політичне життя були тісно пов'язані між собою. У православній церковній традиції передумови зближення були закладені вченням про "симфонію між церквою та державою" (церква всіляко освячує владу держави, а держава сприяє розвитку церкви). Це вчення було піддане сумніву протягом ХVIII - ХІХ ст. у колах інтелігенції. Водночас, інтелігенція недержавних народів, в тому числі українська, розглядала церкву як важливий чинник націєтворення. Це зумовило неможливість повного розмежування між світськими та церковними справами в процесі національного руху.

В радянський період української історії політизація релігії не була помітною, адже церква в умовах політики державного атеїзму була викреслена з суспільно-політичного життя. Однак, церква була тісно пов'язана з державою, вірніше, підкорена її інтересам, в тому числі в найпотворніших формах (перебування священиків в лавах КПРС, доноси на віруючих). Водночас була заборонена одна з національних церков українського народу - греко-католицька. Ця політика заклала вибухонебезпечний ґрунт для подальшого розвитку церковно-релігійного життя в Україні.

Здобуття Україною незалежності не супроводжувалися радикальною декомунізацією суспільства і політики, методів управління, взаємин між суспільством та владою. Через це, прагнучи використати релігійний ренесанс в Україні наприкінці 1980-х років, кожна з церков традиційно апелювала до влади як до верховного арбітра. До того ж Українська православна церква Московського патріархату