Вищий розум пронизує все буття. Релігійний стан, в якому перебуває людина, допомагає їй зосередити свої відчуття для цілісного сприйняття світу, життя і Бога. Такі стани свідомості, описані самими Григорієм Сковородою і Тарасом Шевченком, Володимир Шаян назвав «почуттям святості». На думку американського психолога С.Грофа, «у психіці кожного з нас таємничим чином закодований увесь космос і в процесі поглибленого систематичного самодослідження кожен з нас може отримати до нього доступ» [Гроф С. Космическая игра. Исследование рубежей человеческого сознания.- М., 1997. — С. 65]. Такий стан, якого може досягти людська психіка, з допомогою релігійних обрядів, молитви, споглядання природи, творів релігійного мистецтва, музики (мелодійні дзвони, хоровий спів, ритуальний танець тощо), отримали назву «технологій священного» [Там само. — С. 17-18].

Етнічні релігії повертають людині втрачений зв’язок зі Всевишнім-Природою. Перебуваючи в стані «почуття святості», особа (душа) може «виходити за межі тілесного», тобто, з’єднавшись з космічним праотцем (Богом-Природою), може переживати колективну етнічну пам’ять як свою власну пам’ять про життя свого роду. Таким чином, за язичницьким світоглядом, одуховлений Всесвіт, пронизаний вищим космічним Розумом, стає співмірним з людською психікою і свідомістю. З точки зору етнічних релігій, Абсолютний розум не є «надприродним». Людина, як частина природи, є частиною Бога. Але частина не є цілим, бо ціле як набір частин є більшим за будь-який свій компонент. Та, незважаючи на індивідуальність і особливі відмінності окремих одиниць свідомості, вони у структурі Всесвіту зберігають (на іншому рівні) сутнісну тотожність зі своїм джерелом. Саме так язичники пояснюють сьогодні поняття «Дажбожі внуки», «Діти Перуна», «Сини Сварога» тощо, які є вираженням для простого люду віщих знань жерців і волхвів передхристиянської доби.

Природні релігії грунтувались не на сліпій вірі в «надприродне» (тобто фактично в «неіснуюче»), а на знанні Природи і її Законів. Саме у всеобожненні природи знаходили жерці й волхви всі необхідні засоби для життя людини, її здоров’я і благополуччя, їхні знання були професійними і передавалися від вчителя учням, забезпечуючи нерозривність духовного ланцюгу поколінь. Не кожному сповіднику релігії давалися ці знання, не кожен міг їх зрозуміти, однак при цьому нікому не заборонялось прагнути до пізнання істини. Язичницька віра невідривна від пізнання, причому пізнання передує вірі: спочатку пізнай, потім увіруй.

Ф.Трентовський писав: «Пантеїзм залишився як містична філософія релігії — знання волхвів, жерців, а політеїзм виник як пояснення таємничих знань для простого народу» [Stragona Lechia,- № 3. —14-19]. 6

Слово релігія не вживалось ні в стародавньому світі, ні в середньовіччі, бо всі народи користувались безпосередніми назвами релігій, які, як правило, були похідними від їхніх етнічних назв: індуси — індуїзм, елліни — еллінізм, юдеї — юдаїзм. У наших предків також була назва своєї релігії — Руська Віра, від імені народу (етноніма) і назви держави Русь (етнотопоніма). Про це знаходимо згадки в численних народних приказках, обрядах. Так зокрема, В.Гнатюк записав на Гуцульщині: «Поки писанки пишуть, поки колядники ходять, доти наша Віра Руська в світі буде». Писанки і колядки — є виключно язичницькими святощами. Як відомо, в християнську обрядовість вони увійшли зовсім недавно (не раніше XVIII ст., коли на писанках почали малювати церкву і хрест, а в колядки привнесено християнську ідею — різдво Ісуса). Отже, на ранніх етапах історії народів їхні релігійні та етнічні межі збігаються. Таке ототожнення віросповідної спільноти з етносом має дуже корисні позитивні якості:

єдність інтересів етносу і його етнічної віри, держави і церкви;

релігія виконує свою націо- і культуротворчу функцію;

відбувається цілком природна регуляція морально-звичаєвих відносин;

забезпечується збереження національної самобутності;

виробляється відпорність глобальним процесам, які, як правило, є ворожими до місцевих (локальних) традицій.

Отже, всі ці позитивні якості в цілому забезпечують життя і самозбереження етносу.

Термін релігія почали вживати в епоху Відродження для характеристики загального поняття віри в Бога незалежно від конфесії (у Західній Європі — близько XV ст., в Україні — близько XVI ст.). Його вживали Мартін Лютер і Христофор Філарет [Академічне релігієзнавство. Підручник. За науковою редакцією професора А. Колодного. — К.: Світ знань, 2000. — С. 177]. І хоча уже саме вживання цього слова носить глобальний характер, однак, воно необхідне як юридичний термін для визначення статусу релігійних громад та організацій при їхній реєстрації. Про це йшлося вже на Першому Світовому конгресі етнічних релігій (1998 р.) у Вільнюсі.

Слово релігія, згідно з сучасними словниками, походить з латинського religio — честь, побожність, благоговіння, пошана; або від religiosus — совісний, благочестивий; або за Цицероном, від religere — совість. Однак, ці значення, що є надто популярними в словниках, виявляються неточними для з’ясування глибинної сутності цього терміну. Священик Григорій Дяченко в 1900 р. дав таке пояснення: «Релігія — від лат. religo — єднаю, — власне моральний зв’язок людини з Богом, Богошанування» [Полный церковно-славянский словар. — М., 1900,- С. 547]. Нині існує понад 200 визначень поняття релігія, і їх кількість дедалі зростає. І хоча цей термін не досить вдалий саме через його іншомовність і багатозначність, та наука користується ним за традицією, не вдаючись до лінгвістичних уточнень.

Оскільки сучасні словники не подають етимологічного значення цього слова, незайвим буде уточнити деякі особливості цього латинського терміну, щоб зрозуміти і його давнє значення. Слово релігія складається з префікса ре- (лат. re- ), який уживається в словах на позначення повторної, зворотної чи відновлюваної дії, як наприклад,