у слові реанімація (повернення організму до життя — оживлення, дослівно «повторне одушевлення», «повернення душі») і кореня ліго- (лат. ligo), що позначає спілку, об’єднання, товариство. Тобто слово релігія дослівно означає: «відновлення втраченого зв’язку з Богом — космічним праотцем людини». В цьому розумінні слово релігія охоплює значно ширше коло понять, ніж його переклад слов’янським «віра». За уявленнями наших пращурів-слов’ян, будучи частинкою Бога, людина приходить у земний світ Яви (тимчасове життя), ніби відриваючись на певний час від свого вічного небесного Отця, що існує в Праві (у Сварзі — небі). Не зайвим буде тут згадати українське уявлення про людину, як осколок Сонця, що впав на землю. Проживши праведне життя, цей осколок повертається назад до Сонця, але, якщо людина заплямувала себе поганим життям, її душа (сонячний осколок) згоряє навіки: «Життя людини, її народження і смерть — то відхід від Сонця і поворот до Сонця. Всеньке життя людське — то змагання повернутися до свого початкового джерела, з’єднатися знов з Сонцем: народитися — відірватися від Сонця, вмерти — повернутися до Сонця» [Шухевич В. Гуцульщина. — част. 4 // Матеріяли до українсько-руської етнології. — Львів, 1904.- Т. 7].
Щоб відновити втрачені в ході життя сили, людина мусить встановити духовний зв’язок зі своїм духовним джерелом, яким є Бог. З допомогою певного обряду (ритуалу), магічних слів (молитви) людина ніби повертається до свого праджерела і в ньому черпає нові духовні сили.
Релігія за своєю сутністю є досвідом священного і пов’язана з ідеями існування Всесвіту, пошуками істини та осмисленням і упорядкування людського життя. Основою будь-якої релігії є уявлення про Бога: Бог є початок і сенс кожної релігії.
Загально прийнято вважати, що початки релігії виникли в епоху верхнього палеоліту (40-50 тис. років тому). Оскільки релігії формувалися природним шляхом, то вже на самих початках свого існування вони мали виразно етнічне (родове, плем’яне) забарвлення.
Якщо етнос — це кровноспоріднена спільнота людей, що має спільну територію (рідну землю), спільну мову (рідну мову), то спільні родові легенди про походження свого народу, спільна історична пам’ять, звичаї та обряди становлять його рідну етнічну релігію. Пор.: грецьке o слово etnikos, що має значення «родовий, народний, язичницький». Етнічні релігії не можна вважати «нижчими» щодо інтернаціональних, які довгий час вважалися «вищими». Така класифікаційна характеристика, щонайменше, виглядає як ідеологічний штамп, який є швидше якоюсь атавістичною пам’яттю про колишню конфесійну заангажованість. Етнічні релігії і досі можуть цілком задовольняти потреби сучасних націй (напр., сінтоїзм в Японії).
Таким чином, етнічна релігія — це природна автохтонна релігія етносу, що існує на будь-якому етапі його розвитку (рід, плем’я, народ, нація). Власні етнічні релігії теоретично має кожний етнос, оскільки духовна культура народів є витоковою для кожного з них, а привнесена чужа культура може накладатися на первісно рідні вірування, синкретизуватися з ними, поступово витісняючи те, що було свого часу для етносу природним.
Етнічні релігії, як правило, виникають природним шляхом у межах певної етнічної території і не поширюються за межі свого етносу. Вони є самодостатніми для кожного етапу історичного розвитку народу, задовольняють його духовно-культурні потреби і є засобом його самозбереження як самобутньої етнічної спільноти. В процесі життя етносу його природна релігія зазнає еволюційних змін, вдосконалюється, шліфується, і, якщо її розвитку не перешкоджають якісь зовнішні чинники (поневолення, війни, інші асимілятивні процеси), то етнічна релігія може бути самодостатньою духовною системою на будь-якому етапі життя свого етносу.
Досі етнічні релігії існують в Японії (сінто), Китаї (конфуціанство), Ізраїлі (юдаїзм) та в деяких інших країнах. Нині, як уже зазначалося, в багатьох країнах Європи, Азії, Америки почалися процеси відродження етнічних природних релігій. І Україна тут не є винятком. Переважна більшість народів відроджує свої етнічні релігії як природні генотеїстичні системи (поляки, білоруси, українці, росіяни, литовці, німці, французи та ін.). Однак подекуди з’являються тенденції до заміщення автохтонних релігійних систем штучними монотеїстичними неорелігіями (українська діаспора Канади, українці-силенківці та деякі інші невеличкі групи, які, хоч і не визнають Л.Силенка «пророком», але пропонують свої власні монотеїстичні уявлення). Єдиним Богом такі групи вважають Дажбога, зрідка — Світовида (серед поляків). Цей факт, як бачимо, якраз і засвідчує, що слов’яни мали не одного Бога, але кожен зі слов’янських народів підсвідомо покладає функції головного Бога на різні його постаті, що є підтвердженням природного слов’янського генотеїзму чи політеїзму.
Причини виникнення монотеїстичних неорелігій (які претендують на роль національних) криються в тяжінні до мнимого «монотеїзму» інтернаціональних релігій, який превалював у світі понад два тисячоліття і, зрештою, виробив надто міцні стереотипи мислення щодо понять «вищості» і «нижчості» релігій. Таким чином, нині ця тенденція може бути визначена як явище перехідного етапу.
Природну українську етнічну релігію в науці прийнято називати українським язичництвом. Слово язичництво є науковим терміном, однак воно також має свою історію. Воно згадується у Велесовій Книзі, яку датують як пам’ятку V-IX ст. н.е., можливо переписану в пізніші часи, за припущенням Б.Яценка — близько XVI-XVІ ст. [Велесова Книга. Легенди. Міти. Думи. — К., 1995. — С. 258]. Волхв записав на одній з дощечок про сумний час перебування русичів у неволі: «наші Отці одні хомути носили і ніяк не звалися інакше, як язичники», тому, — вважає автор, — вони були Богами збережені й визволились з рабства. Далі зазначається, що «краще маємо зникнути, але ніколи не бути в рабстві, і не поклонятися богам чужим» [Лозко Г. Велесова Книга — пам’ятка української культури //Дивослово. — .- №11.- дошка 6-Г (переклад Г.Л.)].
Слово язичництво, незважаючи на той негативно-оціночний відтінок, якого надала йому офіційна християнська церква, може вважатися нейтральним науковим терміном, адже воно належить