Він зразу розпочав велику духовну діяльність – відвідував парафії від Буковини до Закарпаття, збудував духовну семінарію, віддав катедральному храмові свою цінну бібліотеку [Див. 17, 40].

Після смерті Митрополита Юліана Сас-Куїловського папа Лев ХІІІ 17 грудня 1900 року іменував Андрея Шептицького Митрополитом Галицьким і Львівським, 17 січня 1901 року Андрей Шептицький став Архиєпископом Львівським. Галицьке суспільство прийняло з насторогою нового Митрополита. На це він відповів: “Різні люди всіляко можуть думати та говорити про мене. Але я хочу, щоб всі це знали і розуміли, що, коли я обіймаю становище Митрополита руського, то я ним хочу бути і буду” [14, 31].

Протягом всього його Архиєрейського служіння (44 роки), він був вірним цим словам, оправдуючи надії і бажання українського народу. У 1902 році для галицьких українців відбулися дві важливі події: сецесія українських студентів у львівському університеті та великий рільничий страйк, спрямований проти власників великих земельних посілостей.

Сецесія української молоді з львівського університету мала на меті добитися утраквізації університету. Заснований австрійським цісарем Йосифом ІІ у 1848 році Львівський університет мав бути двомовним. Внаслідок полонізації, жодний предмет не викладався українською мовою, хоча в той час там навчалися понад 600 українських студентів. Приблизно половина з них були теологами. Митрополит Андрей відгукнувся на прохання студентів-семінаристів і благословив їх на сецесію, закрив духовну семінарію у Львові та “виасигмував на одержання студентів і теологів на чужих університетах дуже поважну суму грошей” [18, 51].

Боротьба з поляками за український університет тривала далі і після сецесії українських студентів. Кир Андрей постійно сприяв українським студентам. Він був свідомий, що університет – це підстава культури народу і майбутнє української держави.

Економічний стан селянства був дуже важкий через малі земельні уділи та мізерну заробітну плату, що призвела до страйку 12 липня 1902 року, в якому взяли участь дві тисячі селян. Землевласники легковажили страйком, вважаючи що придушать його за допомогою жандармерії. Однак страйк підтримували українські політичні діячі всіх партій і Владика Андрей. Влітку 1921 року Митрополит Андрей поїхав до Риму. Там перед папою Венедиктом ХV він шукав підтримки незалежності України, а також одержав вказівки щодо відбудови Церкви післявоєнних лихоліть [Див. 17, 37].

Кир Андрей відвідав Париж, Бельгію, Голандію, Сполучені Штати Америки, Бразилію, Аргентину. Він всюди шукав політичної підтримки української держави. Після повернення в Україну Владика зайнявся організаційними справами Церкви. Митрополит Андрей дотримувався позапартійної постави, хоч допомагав українським партіям (УНДО, ОУН), особливо підтримував ті організації, які стояли на християнських засадах [Див. 17, 56].

1.2. Пастирська діяльність Митрополита

Митрополит Андрей Шептицький, безумовно, заслужив бути названим славетним, бо не має практично жодної ділянки суспільно-політичного життя Галичини в ХХ столітті. Рівних йому церковних або світських діячів можемо знайти хіба що в ХVІІІ столітті (для прикладу, Веніамін Рутський – київський митрополит) [Див. 18, 78].

Однак писати про Митрополита надзвичайно складно. Адже, у квітні 1945 року були заарештовані не лише Владики Української Греко-Католицької Церкви, але й уся документація митрополичої у Львові і єпископської у Станиславові канцелярій. Переважна частина документів тоді була знищена і пропала для дослідників назавжди. Треба зауважити, що подібна доля спіткала митрополичі архіви, вилучені в вересні 1914 року під час першого арешту Андрея Шептицького. Непоправної втрати було завдано пам’яті і ділам Митрополита бандами НКВС. Немало труднощів для дослідників своєї діяльності створив сам Митрополит, бо менш всього дбав про те, як і що про нього подумають нащадки. Багато творів, листів, навіть деякі пастирські послання були втрачені ще при житті або розпорошені по таких виданнях, які стали недоступними для істориків задовго до його смерті. Цим і можна пояснити, що відзначаючи 50-ліття від дня смерті Митрополита, ми ще досі не маємо ні бібліографії, ні наукової біографії Андрея Шептицького [Див. 1, 62].

Рід графів Шептицьких мав велику церковну традицію: тільки у ХVІІІ столітті дав українській Церкві кількох ігуменів, єпископів і двох митрополитів. Одночасно проводиться велика робота митрополії щодо перевидання літургійних книг, в яких усуваються всі пізні запозичення, що суперечать старим рукописам і духу східного обряду. Митрополит захищав не лише галичан, але і православних на Волині. Андрей Шептицький видає своє відоме послання “В справі Холмщини”, де різко протистує проти насильств над православним населенням Волині, Холмщини, Підляшшя та Полісся, всю вину за злочини покладаючи на “укритих ворогів Вселенської Церкви та християнства” [2, 181].

Особливе місце займає його листування з православним духовенством та інтелігенцією, яке офіційно започатковане відкритим листом до варшавського православного митрополита Діонісія. Найголовнішою для Кир Андрея була екуменічна ідея. Вона як і інші діла Митрополита пройшла значну еволюцію. Другою метою, тісно пов’язаною із попередньою, було намагання добитися єдності народу, при чому єдності не декларитивної, а правдивої. Адже не може бути єдиної Церкви без єдиного народу. Найбільш болючим для Владики було те, що його Церква, якій він віддав все своє життя, невблаганно наближалась до свого розгрому. Він намагався оточити себе вірними людьми, які б могли продовжити його працю, однак і це було неможливим, бо всесвітнього авторитету у нікого з його середовища не було [Див. 1, 90].

Як і кожна людина не міг Андрей Шептицький