бути застрахованим від помилок і опущень, не раз пережив важкі моменти непевності та сумнівів. Проте на політичному горизонті не лише Галичина, але й усієї України в першій половині ХХ століття, не знайдемо особистості, рівної Андрею Шептицькому. Це завжди визнавало його недругом. А тому чи не найбільш пекучою проблемою для суспільства, а особливо історики, залишається вимога якнайшвидшої публікації всієї досі уцілілої його багатої спадщини, яка вкаже нам шлях, який веде до храму, до істини, що рано чи пізно, але завжди воскресає. Владика закликав до соціальної та релігійної солідарності, висуваючи етичні критерії, засновані на християнському законі любові.
Проте фашистська окупація нічого не змінила в діяльності Митрополита. Була відкрита Академія, запрацювали семінарії, але повного відновлення церковного життя не наступило. Зв’язок з Ватиканом був отруджений і здійснювався за допомогою припадкових людей, в основному католицьких військових капеланів (священики). Головним для Митрополита було досягнути єдності народу. Здійснити її на практиці не вдалося, але Андрей Шептицький все робив, щоб її добитися і навіть викладає детальний план роботи в трьох посланнях до духовенства, які об’єднані під одною назвою “як будувати рідну хату?” [Див. 18, 23].
Цілком очевидним для нас є той факт, що вступаючи в монастир, майбутній Митрополит мав вже чітку програму дій і ясно сформовану мету своєї діяльності. Про це свідчить вибір ним духовного імені, адже мала значення і форма його звучання. Після поїздки до Києва і Москви в нього склалися враження, що головною перепоною для церковного об’єднання була прірва між Церквами – не так реальна, як штучна. З метою осунути цю штучність були започатковані Митрополитом Велеградські Конгреси, які набули великої популярності, як у православному так і в католицькому світі. Душею цих конгресів був Андрей Шептицький, який відкрив перший Велеградський Конгрес. Велику увагу Митрополит надавав співбесідам з римо-католицьким духовенством та інтелігенцією Волині на унійних конференціях у Пінську, які зініціатизовані святою конгрегацією для східних Церков. Унійна діяльність Митрополита охоплює Голандію, де він засновує унійний апостолят, Англію, де завдяки його зусиллям виникає унійний рух [Див. 1, 88].
Успішним вінцем його діяльності у цьому напрямі було заснування ним у Львові Українського Католицького Інституту Церковного З’єднання імені Митрополита Веніамина Рутського. Діяльність отця Андрея зробила його, чи не найбільш популярною особистістю в Європі. Навіть власне ув’язнення було ним використане для унійної діяльності. Вся унійна праця була схвалена папою Пієм Х. Уряд УНР на прохання Владики, звільняє з ув’язнення більше десятка польських священиків. Після смерті папи Пія Х, Кир Андрей поновив надзвичайні повноваження на його місійну працю [Див. 2, 172].
Ув’язнення, яке особливо було дошкільне у Суздалі, не могло припинити його душпастирської діяльності. На захист “царського в’язня” з протестами виступили прогресивні діячі Росії, європейська преса, австрійський та німецькі уряди. В перших днях березня 1917 року на прохання єпископа Нікона уряд О. Керенського нарешті звільнив Андрея Шептицького з ув’язнення.
Звільнений Митрополит, дочекавшись необхідних коштів, через три тижні виїзжає до Петрограда. Для того, щоб з’ясувати політичну ситуацію у Росії. Повернувшись до Галичини, яка знаходилась по другий бік фронту, було нелегко, бо їхати туди можна було тільки через нейтральні країни. Тому подальша дорога митрополита на Батьківщину пролягла через Стокгольм. Галичина, яку застав митрополит вже не була тою, яку він змушений був покинути три роки тому. Вся вона була захоплена російською армією [Див. 3, 8].
Тому після повернення до Львова Митрополитові потрібно було починати роботу серед населення і духовенства, інколи заново. Багато парафій було не заступлено, оскільки священиків вивезено до Сибіру, де більша частина загинула. Повністю буди розгромлені всі українські громадські організації, лівідовані церковні згромадження, знищено багато Церков та монастирів. Під час перебування митрополита в Римі місія УНР вже не діяла, а ЗУНР представляв поет П. Карманський. В Римі Андрей Шептицький мав тривалі аудієнції у папи, отримав від нього значну матеріальну підтримку та допомогу для Галичини, добився відновлення праці колегії Руссікум, а головне папа наділив його правами Візитатора [Див. 2, 88].
Захищаючи права народу, митрополит не робив різниці між конфесіями, не існували і для нього кордони. У липні 1933 року разом з іншими єпископами він видав послання в якому рішуче засудив голодомор в Україні. Отець Андрей також видає послання “Пересторога перед небезпекою комунізму” де звинувачує прихильників комуністичних ідей в зраді: Церкві, своєму народові, справі покривджених і гноблених у всьому світі. Це є проявом того, що він був принциповим ідейним ворогом комунізму. Андрей Шептицький постійно піклувався “Просвітою”, “Рідною школою”, бурсами для гімназійної та ремісничої молоді, “Пластом”. Він заснував громадсько-політичну організацію Український Католицький Союз, який видавав тижневик “Мета” і літературно-науковий журнал “Дзвони”. Вихід усіх видань здійснювався за матеріальною підтримкою митрополита. Він же заснував друкарню “Біблос”, де друкувались двотижневик, “Христос – наша сила” і “Лицарство Пресвятої Богородиці” [Див. 1, 72].
Під його постійною опікою знаходились численні жіночі монаші згромадження: сестер Василіянок, Мироносиць, Служебниць, Пресвятої Родини, Студитки, які піклувалися сиротинцями, школами, дитячими садками. Дбав Андрей Шептицький про духовну опіку над українцями в діаспорі.
Не дивно що авторитет духовенства невпинно зростав. І це при тому, що москвофільська, польська шовіністична, радикальна періодика намагалась подати і образ, і дії митрополита у спотвореному світі, кожен промах духовенства вставляли на публічне судилище [Див. 2, 135].
За словами отця Андрея “наше православіє є церковне, їх православіє –