державне, що так скажу “казьонне”, то є, вони спирають своє православіє на державній силі, ми черпаємо ту силу в єдності зі Святою Католицькою Церквою”. Саме цих слів було достатньо для його арешту. Вже 11 вересня в палатах митрополита був здійснений обшук, після якого він вже знаходився під домашнім арештом, і хоч небезпечного для окупантів не було знайдено, тим не менше митрополита 19 вересня ув’язнено і вивезено спершу до Києва, а згодом етапом до Нижнього Новгорода, Курська, Суздалля, Ярославля. Молодий ієрей чи не вперше у своєму житті мав можливість детально ознайомитися з життям селян, з проблемами інтелігенції. Його візинтації стали приводом для обнови релігійного життя, він мандрував від села до села, вчив, сповідав, допомагав бідним, чим заслужив велику повагу серед людей. За короткий час свого єпископства він провізитував абсолютно всі парохіїї Косівського, Сучавського, Чернівецького деканату в Жуківському – відвідав Джурківську і Черемхівську парохії, правда не дуже приємною для властей, були його відвідини арештантів у місцевій тюрмі, для 653 в’язнів був призначений парох, стараннями єпископа для них відкрита двохкласна школа, яку відвідували 120 чоловік [Див. 1, 54].
Для митрополита Андрея Шептицького було притаманно багато рис і тому нам тяжко сказати, яка з рис характеру митрополита була найважнішою, тому що вони були між собою тісно пов’язані і тільки в поєднанні творили його загальний духовний образ. Так повага і любов до українського народу доповнювалася пам’яттю та шаною до своїх предків і до інших народів. Вирозумілість і глибоко аналітичний склад розуму оцінювався з мудрою тактикою глави Церкви. Таких прикладів можна було б наводити до безконечності, але треба дати їм аргументації та підтвердження, яке б спиралося на факти [Див. 3, 19].
Окремі псевдоісторики намагалися переконати народ, що граф Шептицький був поляком, ненавидів українців і метою його діяльності було опольщення населення Західної України. Митрополит приділяв багато уваги боротьбі за відродження духовності та культури українського народу. Свідченням цього є зміст його доповіді на святі відкриття Національного музею 13 грудня 1913 року, де митрополит сказав: “Я виразно зазначив мій погляд, що не можна ніяк і ніколи зривати з традиціями своєї рідної культури. Не слід живцем прищіплювати наш нарід в цю інтернаціональну європейську культуру, якою живе наша інтелігенція, не слід так працювати для культурного підйому нашого народу, наче б нас не попередили люди з великими артистичними традиціями, які вийшли з цього народу у мистецькому вияві, самі ж впливаючи на розвиток цієї душі” [2, 341].
Велика любов до українського народу в митрополита Андрея поєднувалася з шаною та любов’ю до інших народів. Відомо, що на території Західної України в довоєнні роки проживало багато євреїв які були чесними і працьовитими людьми. Повагу до них з боку митрополита ми можемо відчути в змісті п’ятого листа до матері під назвою “Сара дочка Хаї”, де він пише: “І завжди, коли я побував в таких малих галицьких містечках – мені чомусь здавалося що найбідніші серед бідних, це жиди. Навіть найбідніші наші селяни здавалися мені біднішими від цих галицьких жидів, які жили в запущених нужденних хатах, що їх радше норами назвати можна, одягнених в брудне лахміття і невідомо навіть було чим вони харчувалися” [3, 21].
За наказом Шептицького в Церквах і по підвладних йому монастирях переховували багато євреїв, переважно дітей. Давид Каганс твердить, що лише Шептицьким було врятовано від 300 до 400 єврейських дітей.
Однією з найяскравіших рис характеру митрополита Андрея – була самопожертва. Говорячи про своє відношення до відродження духовності та свідомості українського народу, пише в своєму листі до матері. Безмежна самопожертва митрополита тісно перепліталася з глибокою любов’ю до дітей, незалежно від їх національної приналежності, звучить в словах коли він пише: “Радше змислом дотику руки, як очима, я побачив дитину, завинену в лахміття, її покорчені ніжки й покручені руки. Я притис це холодне тіло до грудей, поклав руку на голівку маляти й безголосних слів, а чи радше німими словами благав милосердя в Ісуса” [18, 80].
Різноманітні риси характеру митрополита доповнювалися вирозумілістю і глибоко аналітичних складом і тісно перепліталися з дбанням про спасіння відомого йому Богом народові, не звертаючи уваги на які б то не були умови чи обставини матеріального життя.
Слід відзначити таку рису характеру, про яку як правило, рідко хто згадує – це надзвичайно особисту скромність. Цісарська номінація на єпископа була за рекомендацією Префекта Священої Конгрегації для поширення віри – кард. гр. М. Г. Ледухівського, з яким отець Андрей познайомився ще під час свого перебування в Римі. Однак почувши про високе відзначення своєї особи Андрей Шептицький рішуче відмовився і прийняв його лише після особистого втручання папи Льва ХІІІ [Див. 2, 186].
Широко озброєна була діяльність митрополита на грунті розвитку національної культури, освіти та охорони здоров’я. В 1905 році він засновує у Львові церковний музей. 13 грудня 1913 року він передає в музей унікальну збірку українського мистецтва, закупив для нього сучасне приміщення. При музеї діяла унікальна бібліотека. Було ним засновано десятки іменних степендій, які дали змогу не одній сотні юнаків здобути освіту медика, юриста, педагога у вузах Західної Європи. Він також заснував народну лічницю, яка пізніше перетворюється в надзвичайно розбудовану лікарню. Проте дана лічниця не була єдиною, яка функціонувала на кошти Андрея Шептицького. Він передав