прикрасив її мудрістю і святістю, зробив людину володарем всього, що є на землі. Коли людина через непослух Богові піддалась під вічну загибель, то Господь не залишив її. Він послав свого Сина, який пролив задля людей святу Кров, “ Бог бо так полюбив світ, що Сина свого єдинородного дав, щоб кожен, хто вірує в нього, не загинув, а жив життям вічним. Бо не послав Бог у світ Сина світ загубити, лише ним – світ спасти” (Йо. 3, 16-17).
Любов до Бога є досконалою, коли людина любить Його більше ніж усе інше, тому що Він є добрим, досконалим. Любов до Бога є недосконалою, коли любимо Його задля нас самих [пор.16,с.203 ]. Людина, яка любить Бога виконує Його Заповіді: Його волю, без нарікань приймає терпіння заради Нього, ненавидить гріх та зло.
Щоб любити Бога, людина повинна також любити свого ближнього, бо: «коли хтось каже: “Я люблю Бога”, а не ненавидить брата свого, той не правдомовець. Бо хто не любить брата свого, якого бачить, той не може любити Бога, якого він не бачить. І таку ми заповідь одержали він Нього: “Хто любить Бога, той нехай любить і брата свого” (1 Йо.4, 20-21). Правдиво людина любить ближнього, коли любить його задля любові до Бога. Натомість коли вона любить ближнього з корисливих мотивів, то вона не має тієї чесноти, не заховує Заповідь любові, яка каже любити його “ як самого себе”. Святий Василій Великий на питання “ як виявляється, що хтось любить брата по заповіді Господа?” пише: “ Любов знаменна двома прикметами: смуток і журба з того, що любленому шкодить, радість і старання про те, що йому приносить користь. Тому щасливий той, хто смутиться з причини грішника, який жив в страшній небезпеці. Блаженний, хто тішиться з причини праведних, яких нагорода не висказана, як написано (1 Кор.2,9); і Апостол Павло каже те саме: “І коли терпить один член, терплять разом усі члени” (1 Кор. 12.26)… А хто не так настроєний, ясно що не любить брата” [3.c.309 ].
Ісус Христос подав людині чудовий приклад любові до ближнього і порівняв її з заповіддю любові до Бога. Він каже : “ Це моя заповідь, щоб ви любили один одного, як я вас полюбив!” (Йо. 15,12). Любов до Бога і любов до ближнього є дуже пов’язані і одна без одної не може існувати, бо “ коли хтось каже: «Я люблю Бога”, а ненавидить брата свого, той не правдомовець” (1Йо.4,20).
Все, що любов повинна мати і яка вона повинна бути показує людині Святий Апостол Павло: “Любов - довготерпелива, любов – лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла; не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою, все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить” (1 Кор.13,4-7). По таких ознаках людина пізнає свою справжню любов.
2.2.Кардинальні чесноти
Головних моральних чеснот, які кожен християнин повинен не тільки здобувати але й вправлятися в них, є чотири. Це є мудрість, мужність, справедливість і поміркованість. Вони є головними, тому що всі інші моральні чесноти групуються навколо них. Вони є наче матерями, а всі інші, що випливають з них чи споріднені з ними є їхні діти. Мудрість – це властивість розуму і вона підштовхує людину роздумувати про небесні речі. Справедливість – прикмета волі, а стриманість і мужність – підпори волі. Кардинальними ці чесноти називаються тому, що на них, наче на завісах тримається духовне життя людини. Також їх називають основними, бо вони є наче основою чи фундаментом на якому будується вся будівля чесноти. Кардинальні чесноти мають за основу любов до Бога і любов до ближнього. На відміну від Божих чеснот, ці чесноти є набутими. Людина їх сама здобуває, але не без Божої допомоги, та свого сильного бажання їх здобути. Здобуваючи і практикуючи їх людина здобуває собі Небо.
2.2.1. Мудрість.
Мудрість – це властивість розуму, духовна сила, яка робить людину здатною пізнавати вічні добра та найвідповідніші засоби для їх досягнення. Та людина, яка в усіх обставинах знає як треба чинити, щоб було добре має цю мудрість. Вона здатна розпізнати свої вчинки і викинути злі із свого життя, а добрі помножувати, щоб не бути відкинутою Богом, бо “ розумний уважає на свої кроки. Мудрий боїться і відвертається від зла” ( Прип.14,15-16). Мудра людина “надає всяким речам таку вартість, яку вони мають, вміє по-божому оцінювати все, що на землі й на небі” . Її не збаламутить ніяка зверхність, уміє бо розпізнати суть від другорядності. Мудрість – це реальність, суттєвість, правда” [13.c.222. ]. Вона реально дивиться на речі, належно оцінює всяке добро, завжди об’єктивна, вдумлива, самозаглиблена. Вміє належно оцінити те, що проминає від того, що тривале, вічне. Визнає з покорою своє обмеження, проте вона є стійкою, постійною у своїх ділах, тому що здана на силу Божу. Не допускає сумніву, але визнає, що її світогляд обмежений і приймає ту людську обмеженість [ пор.13,с.222 ]. Не кожна людина має таку мудрість, однак вважає себе мудрою, тому що добра і милосердна тоді, коли їй це вигідно, коли це приносить їй дочасну матеріальну користь. В
