Формування концепції „богообраності” влади великих московських князів Російською церквою
Завершення процесу централізації земель Північно-Східної Русі навколо Москви мало велике історичне значення, як для самої Росії так і для сусідніх країн.
Включення до складу великого князівства Московського земель Північно-Східної Русі було тільки однією із ланок процесу формування централізованої країни. Важливе місце у внутрішній політиці московських князів займала розбудова уніфікованої державної системи.
Для ефективного функціонування державного апарату при вирішенні внутрішньо та зовнішньо політичних завдань потрібно було насамперед, ідеологічно обґрунтувати легітимність влади правителів Москви на міжнародній арені. З цією метою правлячими колами Московської держави була створена концепція „богообраності” російського народу та Руської православної церкви в світовій історії. [7, с.49] То був час, коли єдина Руська держава, що склалася до кінця XV століття швидко набирало сили.
Були розгромлення дицентралістські сили, Русь на кінець, скинула тяжке ярмо і постала перед Європою, як могутня єдина держава, відродивши попередні традиції руської держави. Перші посольства „государя всія Русі” Івана ІІІ рушили в Західну Європу.
Але це був лише початок. Єдність і централізм Росії були ще досить нестійкими. Московія була відрізана від своїх древніх виходів до Балтійського і Чорного морів. Її значні землі були в руках Польсько-Литовської держави, Лівінського ордену Швеції. З півдня постійно загрожували кримські татари. Європа не поспішала встановлювати регулярні і рівноправні політичні і економічні відносини з новим сусідом, передбачаючи використати Москву в своїх інтересах і нічого не давати в замін.
В цих умовах в Росії, в Москві все більше відчувалась потреба підтримки політичного суверенітету в середині держави, утвердити міжнародний суверенітет, підняти зовнішньополітичний престиж і держави і церкви. Руські церковні діячі мали і свою ціль – забезпечити пальму першості в світовому православ’ї, яка, начебто, поправу мала б належати Росії після загибелі Візантійської імперії і падіння влади візантійських імператорів, які стояли на чолі Візантійської Православної церкви. Московська держава і церква йшли в цих питаннях в XV – XVIст. нога в ногу. В цьому ж напрямку йшли ідеологічні пошуки, в результаті яких виникли нові концепції про місце Росії серед інших країн, концепції руської державності і руського церковного пріоритету.
Концепції, перш за все, органічного зв’язку Росії з великими світовими державами, по-друге, спадкоємності влади із політичного центра правоспособної надавати іншим правам, зокрема в першу чергу вищій царській владі. [27, с.21]
Слід зазначити, що разом з християнством із Візантії на Русь прийшла ідея божественного походження влади. Пропагування цієї ідеї займало у церковній проповіді більше місце а ніж популяризація основних догматів християнства.
Прикладом може слугувати знамените „Слово про закон і благодать”, що належить першому руському митрополиту Іларіону. Він возвеличує, в особливості, князя Володимира і підносить його ледь не в божественний чин. Митрополит ставить Володимира в один ряд з імператором Константином. В пізнішому київському князю було офіційно присвоєно теж звання рівноапостольного, яке Візантійська церква надала своєму імператорові. Вся церковна проповідь цього періоду була направлена на те, щоб надати князівській владі ореолу святості і божественності в очах віруючих. [17, с.202-203].
Що стосується царської влади в Москві і діячів, слід зазначити, що Іван ІІІ уперше назвав себе царем, тобто цезарем, ще у 1460 році – в договорі з Псковською республікою, мабуть, щоб наголосити на своїй вищості відносно решти місцевих князів, а згодом, у 1480-х роках ще кілька князів приписували собі цей титул. [10, с.35]
Окрім страхів про кінець світу, московська держава мала й інші причини для великої тривоги. Вона розірвала зв’язки з патріархом Константинопольським, проте не здобула цілком незалежної ролі. На відміну від митрополита Київського, якого призначала Литва, митрополита Московського обирали єпископи, і він очолював церковну організацію, що не визнавала жодного зверхника. Така ситуація 40-х років суперечила візантійській традиції невіддільності церкви від держави, бо ж Москва не мала імператора. Але як не може бути імператора без правдивої віри, так само не може бути правдивої віри без імператора. Дехто покладав надії на відвоювання Константинополя для православного християнського імператора – так званий „великий задум”. Інші сподівалися, що можна досягнути певних домовленостей з німецьким імператором латинян. Але цей намір відкинули. Тож єдиним виходом для Москви залишилося те, що в минулому вже зробили Сербія і Болгарія: знайти собі власного імператора.
Але найбезпосереднішою проблемою стало складання нових пасхалій з розрахунком Великоднів на восьме тисячоліття. До цього завдання митрополит Зосима Брадатий взявся восени 1482 року. „Ми чекаємо Пришестя нашого Господа, – писав він у передмові, – але годину, коли Він прийде, годі визначити.” Потім митрополит додав коротенький історичний підсумок. Константин заснував Новий Рим, а св. Володимир охрестив Русь. А тепер Іван ІІІ має стати „новим імператором Константаном нового Константинополя Москви і всій руській землі і багатьом іншим землям государ”. Це була перша згадка про родовід, який відтоді доточуватиме до себе Москва. [8, с.1035]
Однак Константинополь був не тільки „Новим Римом” він був також і „Новим Ієрусалимом”, в якості Нового Риму Константинополь сприймався як столиці світової імперії, в якості нового Ієрусалиму – як святе теократичне місто. Обидві ці ідеї виявляються актуальними для руської культурної свідомості. Суттєво, що при цьому, Москва спочатку розуміється як Новий Ієрусалим, а потім – уже на цьому фоні – як Новий Рим, тобто теократична держава перетворюється в імперію.
У 1495 році новим митрополитом всія