„спадкує” престиж Великого Риму. Без України-Руси немає зв’язку Москви з Римом. Без неї неможлива теорія „Третього Риму”. Історичною дорогою до Риму є шлях, що веде через Київську Русь і Візантію, через Київ і Константинополь. Іншої дороги до Риму, поза Київською Руссю, в Московії у своїй історії не знайти”.
Тому не випадково є те, що вже наприкінці XVст. московські правителі оголошують себе нащадками „київської спадщини”, що знайшло відображення у титулі „Государі всея Русі”.
Між іншим ідея „Київської спадщини” не випадково проникла у ідеологічні концепції, що склалися, Руської централізованої держави, невипадково і в посланнях Філофея проведена пряма лінія від римського імператора Констянтина через Володимира Великого і Ярослава Мудрого до Василя ІІІ і Івана ІV: Київська Русь залишила таку ідеологічну спадщину, яка безпосередньо зв’язана із формуванням і ідеї про правонаступництво царств, і ідеї „Москва – третій Рим”.
Напевне, що книжники XV-XVI ст., згадуючи про римського імператора Костянтина, звертаючи свої погляди крім Візантії і на Рим, знали про цю частину Київської спадщини.
І перших, хто дає в цьому напрямку багату інформацію для роздумів був Іларіон, священник церкви Святих Апостолів в великокняжому селі Берестове, поблизу Києва, який був поставлений Ярославом Мудрим в 1051 році на митрополичий престіл [18, с.19].
Сприйняття Москви як третього Риму виявляється зв’язаним не тільки з подіями космологічного минулого (такими як, створення світу, утворення церкви чи формування першої християнської імперії), але із подіями які змінювалися в часі – перш за все з падінням Візантійської імперії (1453р.) із кінцевим скиненням в Росії татарської влади (1480р.). Ці дві події які приблизно співпадають у часі: таким чином в той час як у Візантії має місце перевага мусульманства над православ’ям, в Росії здійснюється протилежне – православ’я переважає над мусульманством. При цьому русичі співвідносять падіння Константинополя (1453р.) з прийняттям греками Флорентійської унії (1439р): падіння Константинополя і завоювання турками Візантії розглядається як Божа кара, як покарання за зраду православ’ю.
Після падіння Константинополя в очах русичів Візантія завершила свою імперію – і це відноситься не лише до падіння візантійської державної влади але і до авторитету константинопольського патріарха. Політична катастрофа сприймається як наслідок пошкодження віри, в силу чого руський народ відмовляється від підкорення константинопольському патріарху і відкритим способом утворюють свою автокефальну церкву на чолі з митрополитом.
З падінням Візантійської імперії Візантія і Русь ніби помінялися місцями, в результаті чого Московська Русь стає в центрі православного а цим самим і всього християнського світу. Відповідно Москва осмислюється як новий Константинополь чи третій Рим, причому, утвердження Москви в цій якості одночасно означає відкидання Константинополя, як і Риму, в якості центру християнського світу – оскільки всякий раз допускається існування одного Константинополя чи одного Риму [32, с.109-110].
Друга половина XV ст. Принесла швидку і корінну перестановку всіх відносин на інший грунт. Московський великий князь „виріс” у вотчинного правителя всієї Великоросії і почав зосереджувати у своїх руках самодержавне користування її силами і засобами, почав їх організацію на потребу своєї „государевої справи”. Зустрівши на цьому шляху привілеї і самостійницьку силу своїх „вільних слуг”, він закінчив їх перетворення в „государевих холопів” без будь яких великих потрясінь [25, с.356].
Термін „цар” на Русі XIV – XV ст. вживався для позначення татарських володінь Криму, Орди і Казані. В рамках самої Росії термін „цар” майже не вживався. Виключення складає Псков, який розглядав московського князя як повноправного володаря Руської землі. По Московській повісті про Псковське взуття, псковські посадники зверталися до Василя ІІІ як „государю і царю”. Цей же титул вживався Василем ІІІ в жалуваних грамотах псковським монастирям. Назвали царем Василя ІІІ і публіцисти Іосиф Волоцький, Філофей, Максим Грек, Спиридон-Савва та інші [10, с.84].
Отже, підводячи підсумок по даному розділі слід відмітити те, що формування концепції „богообраності” влади великих московських князів мало в своїй основі різносторонні інтереси. На протязі свого становлення, цю концепцію підтримували певні особи, переслідуючи, перш за все власні інтереси. Дану тезу ілюструє випадок із Іосифом Волоцьким, а також ситуація проведення паралелі влади через „Київську спадщину до Москви”, що мало на меті підпорядкування Київської землі під владою Великого Московського князя. Тому, відображаючи реальні успіхи об’єднавчої політики і російської дипломатії, нова титулатура повільно вкорінювалась в реальність, сама сприяла ідеологічному затвердженню руського самодержавства. І як завершення, на підтвердження думки, являються слова Іосифа Волоцького: „Дві влади підтримують одна одну, черпають сили одна в одної, виникає надзвичайно стабільна система, яка міцно стоїть на землі і виконує справу божественного задуму” [5, с.159].