до голови Львівського облвиконкому М. Козирєва з проханням сприяти поїздці делегації до Москви і Києва, "щоб обговорити біжучі церковні справи галицької митрополії" [55, с. 41]. Останній, зрозуміло, звернувся з цим листом до обкому партії. А вже його перший секретар І. Грушецький Негайно передав зміст листа митрополита телефоном Микиті Хрущову [55, с. 17].
В той же час митрополит А. Шептицький звернувся з листом до віруючих з проханням зібрати гроші для поранених і хворих солдатів [20, с. 72].
Делегація, однак, не встигла виїхати до Москви в зв'язку із значним погіршенням здоров'я митрополита.
1 листопада 1944 року А. Шептицький помер. Він очолював греко-католицьку церкву на протязі 43 років. Його діяльність для України мала непересічне значення. Він активно підтримував ідею державності і намагався її здійснити [58, с. 10]. За його керівництво греко-католицька церква в Галичині остаточно стала справді українською національною церквою.
12 листопада главою УГКЦ став Й. Сліпий. Без сумніву, кращого кандидата на митрополита, важко було собі уявити. Як зазначає Ю. Федорів: "Митрополит Сліпий за весь час давнішої своєї діяльності церковної і громадської, показався людиною такого великого формату, такого сильного характеру і вміння, що лише він один міг прийняти керму Церкви в такі грізні часи. Надії він не обманув. Він створив одну з найсвітліших сторінок нашої церковної історії. За період своєї діяльності як ректор єдиної в світі української високої богословської школи, Богословської Академії, він підніс її рівень до рівня найліпших того роду інституцій у цілій Католицькій Церкві, він виховав цілу Генерацію священників нового типу, він поставив богословську науку нашої церкви з наукою західно-європейських країн. Послідовник А. Шептицький, митрополит Иосиф зумів поєднати східний тип християнства притаманний орієнтальній церкві, з органічною приналежністю нашої Церкви до Заходу, до Католицької Церкви і її культури" [70, с. 312].
Одразу після того, як Й. Сліпий офіційно заступив на свою посаду, він виступив із заявою, в якій запевняв, що Церква не буде втручатися ні в політичні, ні в дипломатичні, ні у військові справи, і в той же час просив свободи для релігійної освіти, на що радянські власті йому відмовили [23, с. 72]. 23. листопада митрополит Й. Сліпий видав звернення "До духовенства і віруючих", в якому вказував, що патріотизм мусить бути любов'ю до свого народу, він не може бути хибно зрозумілим націоналізмом, котрий обстоює любов до Батьківщини на ненависті та вбивстві тих, хто не належить до їх партії і не сприймає їх політичних поглядів [47, с. 155].
Після похорону А. Шептицького становище церкви нормалізувалося. Митрополит Й. Сліпий проводив традиційні сесії п'ятого Архієпархіального собору. Також він розпочав відвідувати всі церкви у Львові і планував оглянути всі церкви Львівської архієпархії. Незабаром до митрополита завітав представник київської влади й усіляко, як згадував пізніше сам митрополит, "домагався, щоби вислати до Москви делегацію, зазначаючи, що митрополит Андрей уже призначив о. Котельника членом делегації" [1, с. 140].
22 грудня делегація греко-католицьких ієрархів на чолі з архімандритом Климентієм Шептицьким була прийнята головою Ради у справах релігійних культів при Раді Народних Комісарів СРСР Іваном Полянським. Делегація зустріла коректний прийом, оскільки в Кремлі хотіли з допомогою Церкви якомога швидше припинити воєнні дії УПА. К. Шептицький мав з цього приводу зустріч з її командувачем Р. Шухевичем, але вона бажаного успіху не принесла [47, с. 156].
Інформуючи Сталіна і Молотова про хід переговорів, І. Полянський повідомляв у доповідній записці: "На прийомі керівник делегації висловив привітання і вдячність Червоній Армії та її Головнокомандуючому товаришу Сталіну, заявивши, що зараз ГКЦ в Західній Україні на загрожує більше небезпека, яку готували їм німці, і що делегація 'має своїм завданням, з однієї сторони, вказати на ту загальну небезпеку, яка з перемогою Червоної Армії для Церкви усунута назавжди, а з другої сторони - на деякі дрібниці, які існують зараз в житті Церкви, що вимагають виправлення їх сьогодні або в найближчий час".
Посилаючись на те, що Західна Україна більше 300 років живе дещо відмінним життям від Східної України та що внаслідок цього в неї відмінні звичаї, відмінне економічне життя, культура та релігія, архімандрит Шептицький заявив, що "потрібно переміну робити обережно" [2, с. 100, 101].
Очевидно, тим самим провідники УГКЦ хотіли засвідчити лояльність до влади, і водночас усе ще сподівалися, що вона дасть можливість існувати Церкві. Делегація, крім того, передала 100 тис. крб. у фонд Червоного Хреста на допомогу Червоної Армії. Ці сподівання начебто й отримали підтримку в Москві, де на запитання про можливість вільного відправлення богослужінь греко-католицької церкви на території СРСР І. Полянський відповів ствердно [1, с. 101]. Це засвідчило про відсутність ворожої діяльності з боку архієреїв, духовенства, Церкви взагалі, яка, до речі, у той час не практикувала як незаконна, оскільки у листопаді 1944 року Рад нарком СРСР прийняв постанову "Про порядок відкриття молитовних будинків релігійних культів", згідно з якого віруючі уніатської церкви мали право подавати заяву про реєстрацію своїх релігійних об'єднань [47, с. 158].
Крім дозволу на відправлення богослужінь, згідно з вказівкою Москви Й. Сліпому навіть дозволили розпоряджатися народною лікарнею імені А. Шептицького, що містилася у Львові по вулиці П. Скарги. Спеціальною директивою голови Ради в справах релігійних культів при Рад наркомі СРСР І. Полянського від 19 січня 1945 року передбачалося, що в цьому закладі існуючі порядки не змінюються, "весь