Справи з фонду О. Назарука містять цінну інформацію про діяльність духовенства. Заслуговує на увагу також питання про діяльність Української католицької народної партії і Української народної обнови, неформальним лідером яких, як виявилось, був Г. Хомишин. В одній зі справ відзначено, що станіславський владика разом із представниками церкви та громадсько-політичними діячами 1937 р. засудили репресії польського уряду проти українського народу [13, с.93].

В ЦДІАУЛ знаходиться фонд "Шептицький Андрей -уніатський митрополит 1865-1944 ", де збереглися листи Г. Хомишинг до А. Шептицького 26 , с.15]. Листи засвідчують, що взаємини між двома священнослужителями в 1930-х pp. були непростими. Ця обставина значною мірою позначилася на суспільно-політичній і культурно-просвітницькій діяльності станіславського єпископа.

Важливу інформацію про діяльність у сфері культури та економічних відносин почерпнуто з фонду Греко-Католицький митрополичий ординаріат, м. Львів 1863-1945"[13, с.17].

У фонді "Товариство Просвіта, м. Львів 1868-1939" знаходяться матеріали, що відображають ставлення українських друкованих органів, зокрема часопису „Українські вісті", до культурно-просвітницької та економічної діяльності духовенства [64, с.152].

Значну наукову цінність для дослідження суспільно-політичної та культурно-просвітницької діяльності духовенства в цілому представляють матеріали з Державного архіву Івано-Франківської області, особливо фонд

"Станіславське воєводське управління, м. Станіслав 1921-1939". У ньому вміщено поліцейські донесення про діяльність Української християнської організації (УХО).

Чимало важливої інформації стосовно вивчення суспільно-політичної діяльності духовенства знаходиться у відділі рукописів Львівської наукової бібліотеки імені Василя Стефаника.

Важливу інформацію щодо суспільно-політичної діяльності духовенства дає Архів актів нових у Варшаві (Польща), особливо документи фонду Міністерства віросповідань та просвіти. У фонді зібране листування станіславського воєводи та інших польських урядовців з вищими органами влади у Варшаві.

Окремі матеріали, що дають інформацію для наукового дослідження діяльності духовенства, знаходяться у фондах "Міністерство військових справ" [ 54] та "Амбасада Речі Посполитої в Лондоні" .

Важливе місце серед першоджерел займають матеріали архіву Служби безпеки України в Івано-Франківської області [56 , с, 292].

Отже, названі архівні джерела з досліджуваної проблеми -великий масив документів, який уміщує матеріали діловодства державних установ, громадських організацій, церковно-релігійну документацію, листування єпископів з діячами українського руху.

Окрему частину джерельної бази становлять твори Г. Хомишина (Пастирські послання, Пастирські листи, відозви).

Ттворча спадщина Г. Хомишина має важливе значення для написання даного наукового дослідження. Крім Пастирського послання "Про політичне положення українського народу в польській державі" та твору "Українська проблема", переважна більшість праць єпископа невідома широкому загалу науковців.

Таким чином, щоб здійснити відбір архівних матеріалів довелося провести значну пошукову роботу. Складність полягала в тому, що документи переважно знаходяться в різних архівах. Більшість їх лише опосередковано окреслює досліджувану проблему, має фрагментарний характер. Часто доводилося працювати з рукописними документами, написаними українською та польською мовами. Вони потребували всебічного аналізу, зіставлення фактів, які в них наводилися. Проведена пошукова робота дала можливість виявити велику кількість нових документів, які введено в науковий обіг уперше. Використання їх у комплексі з широким колом інших джерел сприяло досягненню поставленої мети -дати всебічну картину суспільно-політичної та культурно-просвітницької діяльності галицького духовенства у середині ХХ століття.

Підсумовуючи аналіз документів, зазначимо, що наукове використання всіх груп опублікованих і неопублікованих документів про діяльність ГКЦ передбачає, по-перше, створення комплексів цих джерел, які б дали змогу найбільш повно розкрити різнобічну діяльність церкви; по-друге, для отримання необхідної інформації про всі напрями діяльності ГКЦ необхідно їх вивчати в сукупності з усіма іншими видами історичних і літературних джерел.

Зміни, що відбулися у суспільстві наприкінці 80-х - початку 90-х років, суттєво торкнулися релігійного питання. Заслуговує на увагу перший навчальний посібник за редакцією А. Колодного і П. Яроцького «Історія Релігії в Україні». В ньому вперше системно і послідовно аналізуються релігійно-церковні процеси.

У працях П. Брицького і В. Трофимовича опублікованих 1995 p., висвітлюються окремі аспекти України в період Другої світової війни, участь українського народу і Церкви у боротьбі проти гітлерівських загарбників.

У науковий обіг вперше вводиться низка документів [12, 8 6]. Серед інших вирізняється змістовна стаття О. Мишанича "Митрополит Й. Сліпий за матеріалами судових справ", опублікована 1994 р. На основі архівно-кримінальних справ автор розкриває всю підступність так званого суду над Греко-католицькою церквою і її верховними пастирями, звинувачених у прислужництві німецьким окупантам.

Певний внесок у висвітлення діяльності ГКЦ зробили сучасні богослови. Так, у 1995 р. видавництво "Каменяр" видало перший том наукової праці відомого українського історика о. Д. Блажейовського. Автор розкрив маловідомі історичні реалії на підставі джерельних документів, досі невідомих широкому загалу. В цій роботі досліджуваний період висвітлюється фрагментарно. У 1999 р. вийшла книга єпископа А. Сапеляка, де розкрито роль Греко - католицької церкви у вселенському екуменічному процесі, включаючи роки німецької окупації [74].

Певні результати у розробці історії ГКЦ у роки німецької окупації мають дослідники Інституту Історії Церкви, які підготували тематичний збірник "Ковчег". Значний інтерес представляють збірники "Історія релігій в Україні", де опубліковано матеріали міжнародних конференції, що відбувалися на базі Львівського музею історії релігії.

Протягом останнього десятиліття дослідники зробили серйозну спробу відмежувати правду від міфів, стереотипів і суб'єктивних бажань. При цьому необхідно зауважити, що сучасна історіографія, так само, як і післявоєнна діаспорна,