Певні результати у розробці історії ГКЦ у роки німецької окупації мають дослідники Інституту Історії Церкви, які підготували тематичний збірник "Ковчег". Значний інтерес представляють збірники "Історія релігій в Україні", де опубліковано матеріали міжнародних конференції, що відбувалися на базі Львівського музею історії релігії. За тематикою статей, кількістю висвітлених питань збірник дуже різноманітний, містить безліч цікавих даних, відомостей,

Протягом останнього десятиліття дослідники зробили серйозну спробу відмежувати правду від міфів, стереотипів і суб'єктивних бажань. При цьому необхідно зауважити, що сучасна історіографія, так само, як і післявоєнна діаспорна, є частиною єдиної української історичної науки.

Якщо у Радянському Союзі діяла заборона на об'єктивне висвітлення історії релігії, то зарубіжні дослідники досить часто зверталися до цієї тематики. Ще 1949 р. Василіанський чин у Римі відновив видання "Записок ЧСВВ" (Чину св. Василія Великого) (Апаіесіа 05ВМ). Колектив науковців під керівництвом А.Г.Великого організував науково-археографічне дослідження про історію Української Церкви на підставі архівних матеріалів Ватикану. За 1952-1967 pp. вийшло 42 томи документів [59].

У 90-х роках на зміну ідеологізованій літературі приходять виважені наукові праці, до яких слід віднести монографію А. Кравчука. В ній дослідник остаточно розвінчує радянську концепцію про нібито "колабораціонізм ГКЦ" і її ієрархії.

Історики зарубіжжя значною мірою заповнили тематичне поле, яке змушені були оминати радянські дослідники. Однак відчувається, що першим не вистачало радянських джерел для повноцінної аргументації висунутих положень.

В зарубіжній історіографії з'явилися дослідження, в яких висвітлюється німецька релігійна політика в Україні, та особливості її проведення на окупованих нацистами територіях. Із найновіших німецьких досліджень особливо великою кількістю використаного архівного матеріалу виділяються монографії Д. Поля і Т. Зандкюлера про нацистський геноцид щодо євреїв у Галичині. Обидва автори вийшли за межі теми, зробивши фактично перше загальне вивчення окремих аспектів гітлерівського окупаційного режиму в Галичині [84, с. 5].

Від 1965 року до 1981 Апостольський Престіл видав 11 томів матеріалів під заголовком: "Апостольський Престіл і Друга світова війна (1939-1945)'". Наприклад, у третьому томі "Апостольський Престіл і релігійна ситуація в Польщі і в Ватіканських країнах 1939-1945" є листування українських владик з Апостольським Престолом у часи війни.

Із джерел, які найяскравіше відображають різнобічну діяльність ГКЦ, вирізняється епістолярна спадщина ієрархів, її аналіз дає змогу простежити вагому роль ГКЦ у житті галицького суспільства, всебічно дослідити екуменічну діяльність церкви і її роль у консолідації українського національного життя.

Підсумовуючи огляд історіографії з цієї проблеми, можна стверджувати, що тема не розглядалась комплексно у вітчизняних чи зарубіжних дослідженнях. Радянська історіографія пo-суті обмежилась нагромадженням фактичного матеріалу та ідеологічних штампів і мало наблизилась до наукового дослідження проблеми. Ідеологічно натягнувшись вона все ж зробила крок вперед у вивченні теми (повне її висвітлення було неможливим через недоступність для них до 1990 р. українських архівів). Потреба неупередженого вивчення проблеми після проголошення незалежності України 1991 р. висунула перед українськими вченими необхідність перегляду багатьох положень монографій відповідно до сучасних світових критеріїв оцінки історичних подій і висвітлення багатьох питань, на які історична наука ще не дала відповіді.

Розділ II.Протистояння УГКЦ сталінському тоталітарному режимові (193 9-1941 рр.)

Переслідування Української Греко-Католицької церкви розпочалося в 1939 р. На підставі договору між урядами СРСР і Німеччини в серпні 1939 р., у вересні основна частина західноукраїнських земель, які перебували до того в складі Польщі, була приєднана до Української РСР. Ця визначна подія в історії України мала суперечливий характер: з одного боку , було зроблено вирішальний крок до єдності всіх українських земель, а з іншого - сталося це у результаті таємної домовленості Сталіна з Гітлером, внаслідок чого Західна Україна потрапила під владу жорстокого тоталітарного режиму, що панував тоді в СРСР [33, с. 9].

Встановивши нову владу, більшовики стали проводити на нових захоплених територіях політику прискореної "радянізації". Гуманітарний аспект даної політики на Західній Україні визначився значною мірою сутністю офіційної політики в сфері духовного життя суспільства. А вона повністю відповідала вже знайомій по 20-30-х роках формулі: партійно-державна монополія на розвиток освіти і культури, при чому цей розвиток розглядався як засіб нав'язування комуністичної ідеології та формування "нової людини", яка б забезпечувала потреби людини. Підпорядкувавши своєму безпосередньому контролю майже всі освітні, культурні й ідеологічні установи, держава заходилася розбудовувати життя у Західній Україні після вересня 1939 р. в потрібному для себе напрямі [33; с. 9].

На західноукраїнських землях одним з найсильніших факторів, що протистояв цьому режиму, була наявність впливового відкритого опонента режиму в особі церкви, яку протягом розглядуваного періоду держава не змогла підпорядкувати своєму контролю [27, с. 146]. Власне, церков було декілька, що відбивало мішаний етнічний склад населення й складність історичної долі західноукраїнських земель. Крім кількох відсотків, населення належало в основному до 4 основних конфесій. Спираючись на дані перепиту 1931 p., можна припускати, що в Західній Україні на час включення її до складу СРСР проживало трохи менше як 2 млн. римокатоликів, близько 1,5 млн. православних (переважно на Волині), майже 4,3 млн. греко-католиків (головним чином у Галичині) та 800 тис. іудеїв [40, с. 146].

Потрапивши до складу держави