Третій під керівництвом екзарха отця Климентія Шептицького охоплював Росію і Сибір.

Четвертим була радянська Україна на чолі з архієпископом Й. Сліпим.

Щоб забезпечити духовну опіку своїм вірним І продовжити церковну справу у важких радянських умовах, А. Шептицький у лютому 1940 р. писав: "Розписується конкурс на парохії в Києві, Одні, Вінниці, Харкові 1 Полтаві. Вимагається готовності вдень і вночі на всякі жертви, які були би потрібні, або хоч би хосінні для справи з'єдинення наших вірних, нез'єдиненних православних і безбожних хрещених і нехрещених..." [З, с. 201]. В березнів 1940 р. він знову звернувся до духовенства: "Як Бог дасть, прийде нам ласка, - а певно многим з нас Бог дасть ту ласку, -проповідувати в церквах Великої України, право-і-лівобережної, аж по Кубань і Кавказ, Москву і Тобольськ. Треба бути на те приготованим." [З, с. 201]. А 17 квітня 1940 року писав до духовенства, що, бажаючи виконати свої обов'язки перед віруючими, "які переселені на східні границі нашого краю, наміряю звернутися до уряду СССР з проханням уможливити мені і десяти священикам душпастирську працю поміж тими переселеними" [З, с. 201].

Затвердження призначення екзархів відбулося на таємному Львівському соборі екзархів 18-19 вересня 1940 року. В декретах собору, яких нараховувалося близько ста були зібрані постанови про екзархів, про собори, про культ Бога і святих, про проповідь Божого слова, про збереження обряду, про світське і чернече духовенство, про мирян, братства, про трибунали і про відношення церкви до держави [3, с. 202]. Таким чином, було встановлено головні канонічні, літургійні та пасторальні засади нової структури УГКЦ.

Призначені митрополитом екзархи намагалися своїми постановами забезпечити подальше існування церкви не лише на Україні, а й на території всього СРСР. "Ми вважаємо, - писали екзархи в листі до кардинала Є. Тіссерана від 24 січня 1941 p., - що декрети Собору мають обов'язуючу силу до рішення Апостольського Престолу" [3, с. 166].

Екзархи також вважали своїм обов'язком сприяти зміцненню УГКЦ і своїх екзархатів, наскільки це дозволяли умови. У вищезгаданому листі чотири екзархи писали: "Позбавляти себе влади і титулу (екзархів), щоб в таких обставинах щось робити, було б проти нашого сумління: Навпаки, встановлена ієрархія (4 екзархи на цілу територію СРСР), при зміні обставин на ліпше, може негайно приступити до праці" [3, с. 170-171].

Під час аудієнції кардинала Є. Тіссерана 22 листопада 1941 року в папи Пія XII, останнім було підтримано призначення митрополитом нових екзархів. Вищезгадані екзархи були затвердженні як Апостольські екзархи (Апостольські адміністратори) для віруючих східного обряду та на територіях СРСР. Поряд з цим митрополит А. Шептицький отримав завдання бути делегатом Апостольського престолу для екзархів, якому вони повинні були звітувати про найважливіші події свого екзархату й очікувати від нього розпоряджень загального характеру [43, с. 23].

Натомість митрополит повинен був завжди інформувати Апостольський престол про події в екзархатах. Зауважимо, що папа Пій XII, підтвердивши всі юридичні акти митрополита Андрея щодо створення екзархатів і призначення екзархів визнав юрисдикцію галицького митрополита не лише на території України, але й у Білорусі, Росії та Сибіру.

Необхідно відмітити, що акція митрополита щодо створення нових екзархатів рішуче негативно розцінювалась радянськими дослідниками, котрі звинуватили архієрея в експансіоністських претензіях [47, с. 148]. Подібна ж практика мала місце і в інших конфесіях, у тому числі і в Російській православній церкві, проте осудили лише голову УГКЦ.

Як зауважує дослідник П. Яроцький "Шептицький, призначивши екзархів, мав свою думку щодо перспектив греко-католицької церкви в умовах нової влади, що встановлювалась у вересні 1939 р. в Галичині. Митрополитові, напевне, вже тоді було відомо, що "перехідний стан буде тривати недовго", і ситуація зміниться на краще, більш сприятливе для здійснення відомого заповіту папи римського Урбана XVIII (1623 - 1644), "О мої дорогі, русини, надіюсь через вас цілий Схід навернути". Можливо, митрополит сподівався на здійснення "унійної акції на Сході", яка в цілому мала б оздоровити й динамізувати греко-католицьку церкву" [62, с. 53].

Таким чином, за надзвичайно складних обставин УГКЦ не тільки збереглася, але й поширювалася на великій території Сходу. Щоб прийти до церковної єдності слов'янського Сходу, насамперед українського, російського та білоруського народів, митрополит започаткував очищення церкви від латинських обрядів, готував місіонерів для апостольської праці у східних регіонах.

Працюючи за різних політичних режимів (Австро-Угорщини, Польщі. Радянського Союзу), А. Шептицький ішов на розумні компроміси, не відступаючи, проте, від головної мети. Помітивши те, що більшовики, зважаючи на його авторитет, не збираються його арештовувати, митрополит у лютому 1940 року заповідає скликати Архієпархіальний Собор. Скликання подібного собору в чолі чи не найбільшого посилення терору - не лише демонстрація сили УГКЦ, але свого роду подвиг [З2, с. 43].

1 квітня 1940 року опубліковано послання митрополита "Про безбожництво", де в дуже різкій формі було засуджено атеїзм - офіційну ідеологію більшовицької системи. Як реакція - 11 квітня .1940 р. у маковському журналі "Безбожник", № 11 появляється стаття, спрямована проти митрополита [49, с. 112].

Незважаючи на це, Собор розпочав свою роботу 19 квітня і тривав до 12 вересня 1940 р. В ньому взяли участь 80 священиків, всі наявні єпископи. Собор видав 31 декрет і велику кількість правил, які мають теоцентричний характер, тобто Бог найвища мета й осередок всього того, про що може іти мова в християнстві [3,