В час цього першого Львівського Собору митрополит Андрій наголошував, що стримування священників є совісним і ревним виконанням всіх обов'язків як у парафії, так і в деканаті. Ще раз було підкреслено аполітичну позицію церкви, в зв'язку з цим Собор проголосив загальну засаду - "здержуватися спасіння в повній любові до свого народу і всіх ближніх" [32, с. 43].

Як вже зазначалося, митрополита дуже турбувала доля української молоді. "Військовою службою особливо наражена вона на небезпеку, - писав митрополит Андрей, - а небезпека, в якій находиться наша молодь, болюче відбивається на нас усіх. В теперішніх часах війни молодь від наймолодших літ життя наражена на найбільшу небезпеку, яка лише може впасти на чоловіка. В світлі християнської віри найбільшою небезпекою є втрата віри, через що людська душа відчужується цілком від Христа і Бога. Небезпека, в якій находиться наша молодь, є крайньою небезпекою для цілого нашого народу. Тому ми всі мусимо безнастанними молитвами благати Бога, щоб відвернув від нашої молоді ту велику і грізну небезпеку " [3, с. 207].

В завершальній промові Собору митрополит згадав і про важкі військові умови, в яких він відбувався. Адже під час діяльності Собору було заарештовано 14 безпосередніх його учасників.

"А до того потрясаючі та в найвищому ступені болючі відомості, -сказав митрополит, - то треба вважати це незвичайною ласкою Всевишнього, що ми довершили того важного для життя Єпархії і для нашої праці для народу діла..." [З, с. 68]. Акти, декрети та правила Львівського Архієпархіального Собору 1940 року було підготовлено до друку окремою книгою, але не видано через нестачу паперу в тогочасних умовах. В "Правилах" ішлося про католицьку віру, про прагнення до об'єднання церков, про умови успішної праці священиків у парафіях.

В 1941 році відбувся другий Архієпархіальний Собор, найважливіші декрети і правила якого було надруковані у "Львівських Архієпархіальних Відомостях". На ньому обговорювалися такі питання як вшановування святих, іконографія, догматичні основи моралі, послух Церкві, церковні обряди [2, с. 130].

В червні 1941 року внаслідок приходу німецької влади релігійна ситуація змінилася. Митрополит А. Шептицький так підсумував перший період перебування УГКЦ за часів радянської влади: "Більшовицька займанщина, що тривала майже два роки спричинила повну руїну нашого й обездоленого народу. Число жертв, що їх вивезено, ув'язнено чи вбито, дуже велике. Тільки у моїй (Львівській) архієпархії їхнє число доходило до 200 000. В моїй єпархії було вбито або померло у в'язниці 12 священиків, а в Перемишлянській - близько 20. Крім того, з моєї єпархії вивезено в Сибір 33 священики. Навіть прості селяни, яких не могли вивезти чи ув'язнити, сильно потерпіли внаслідок примусових робіт, конфіскації майна, надмірних податків та постійного контролю поліції, що на кожному кроці, де тільки могла, знищувалася з безборонного народу. В кількох випадках цілі села були переселені з одного місця на інше. Та за всі ці переслідування і жертви Бог вигородив наш народ небувалим відновленням релігійного життя. Тепер церкви ісповідальниці завжди переповнені, та навіть між молоддю розбудилося завзяття боронити й зберігати свою віру. Так ото з цього тяжкого допусту ми вийшли душевно очищені і підкріплені у святій вірі. І за це все нехай буде дяка Господові" [47, с. 143].

Незважаючи на свою відносно помірковану політику щодо релігії, Москва все ж розпочала в 1939-1941 pp. тотальну ліквідацію УГКЦ з допомогою Російської Православної Церкви. На це вказують, зокрема, такі факти, як прилучення православного Крем'янецького повіту (з православним єпископом у Крем'янці та Почаївською Лаврою) до Тернопільської області в 1939 році, шантажування органами НКВС отця Г. Костельника з метою очолити антиватиканський рух [15, с. 106]. Красномовними в цьому випадку є і заходи Московської Патріархії в 1940-1941 pp. щодо висвячення на галицького єпископа москвофіла Пантелеймона Рудика, завданням якого було перетягнути греко-католиків на православ'я [27. с. 882].

Таким чином, внаслідок галасливого "визволення" радянською владою Західної України більшовики розпочали кампанію проти Церкви, проти священства і проти релігії взагалі. Однак за цих неповних два роки успіхи їхньої пропаганди були мінімальними. Комуністичний рух у Галичині завжди був досить слабким і більшість населення й тепер поставилося до комунізму вороже. Не допомагали арешти, терор, вивози на Сибір - Церква існувала далі і, після ліквідації всіх інших організацій, громадських, наукових і політичних, вона залишилися єдиним осередком незалежного українського життя. Це більшовики знали добре, але приступом брати Церкву ще не зважувалися. Авторитет А. Шептицького був такий великий, що застосувавши проти нього брутальну силу ці "визволителі" могли цим викликати масові заворушення. А цього більшовики не прагнули, тому і залишили церкву з релятивному спокої.

Розділ ІІІ. Греко-Католицька Церква в період німецької окупації України (1941-1944 рр.)

У червні 1941 року розпочалася війна Радянського Союзу з Німеччиною і вже на протязі кількох місяців не лише західноукраїнські земля, а й ціла Україна опинилася під німецькою окупацією. Захоплення гітлерівськими загарбниками України супроводжувалося насадженням на її території жорсткого окупаційного режиму, який передбачав перетворення українських земель в німецьку колонію. У адміністративному відношенні Україну розділили на кілька частин.