За мусульманським вченням одкровення, дане Мухамедові, міститься в Корані, що означає „читання”, але це читання було на початках внутрішнім, Мухамед серцем сприймав його, а тоді говорив в слух. Коран завжди являв собою книгу, але вона не була подібна на витвір рук людських, оскільки існувала на небі і звідти була повідомлена пророку.

Одкровення Мухамеда його послідовники почали записувати ще при житті пророка — на лопаткових кістках тварин, на пальмових листках, словом на чому прийдеться. Зрозуміло, що ці записи були приватною власністю тих, хто їх вів, і доки пророк та його найближчі сподвижники були живі, якоїсь особливої потреби в них не було. Цю потребу мусульмани відчули досить болісно, коли в запеклих боях із лжепророком Мусейлімою полягло дуже багато людей, які напам’ять знали одкровення Мухамеда.

Тоді наступник пророка звелів зібрати воєдино всі одкровення пророка і звести їх в один кодекс, що мало дві спроби. В обох випадках головою редакційної комісії був Зейд ібн Сабіт — особистий секретар пророка. Редагуючи одкровення (сури) він розмістив їх в міру зростання їхнього обсягу, помістивши спочатку великі за обсягом і закінчивши найменшими за невеликими відхиленнями від цього принципу. Так був створени й Коран і тому зміст священної книги мусульман хаотичний і багатоплановий, що утруднює його сприйняття. Як бачимо, він створювався стихійно без будь-якого плану і чіткої сюжетної побудови. Коран складається з промов і проповідей, умовляльних і викривальних „пророцьких об’явлень”, повчальних історико-релігійних оповідей про долю стародавніх народів і їхніх пророків — посланців Аллаха.

Будучи в осному релігійно-філософським і законодавчим пам’ятником, Коран водночас є унікальним історично-культурним пам’ятником Аравії кін. VІ – перш. пол. VІІ ст., а також літературним твором, що має видатну художню цінність. Крім того, Коран — глибокий психологічний документ, в якому викарбовані етапи еволюції особистості Мухамеда, його становлення як віровчителя і людини нової епохи – законодавця, політика, дипломата, воєначальника.

Коран складався як діалог між Аллахом і Мухамедом, між Аллахом і людьми. При цьому Аллах говорить від свого імені і у першій особі: „Я” або „Ми”. Це також діалог між Мухамедом і слухачами — язичниками, іудеями та християнами, з єдиновірцями і тими, хто не повірив у Мухамеда. Це була жива мова, звернена до конкретних людей у конкретних ситуаціях. Проте в багатьох випадках нічого не відомо ні про тих, ні про інших.

Коран написаний арабською мовою, що вважається священною. Більше того, Коран, перекладений іншими мовами, не вважається священною книгою. Лише арабською мовою він використовується в ісламі, що мало неабияке значення для розвитку і вивчення арабської мови та об’єднання племен, оскільки надало можливість їм вільно спілкуватися. Хоча і переклад на інші мови вважається балагочесним вчинком.

Коран — основа релігії ісламу. Він визначає звичаї і традиції, важливі моменти побуту життя і способу поведінки сотень мільйонів людей, які сповідують ісламську релігію. У Корані знаходимо виклад вчення ісламу, регламентацію обрядів, моральних правил і приписів, правових норм і установлень. Тексти Корану проголошують під час громадських і приватних зборів, молитв, на державних і релігійних святах, під час різних заходів громадського і приватного життя.

Тим не менше, коли вже було відредаговано Коран, мусульмани зрозуміли, що в ньому немає відповіді на всі проблеми, з якими стикалася молода мусульманська держава. Тоді мусульмани почали згадувати про ті чи інші випадки, які вже мали прецедент за життя пророка і що сказав пророк з цього приводу (хадиси). Таких випадків (хадисів) було дуже багато і так утворилася Сунна, що являє собою приклад життєвого шляху Мухамеда — пророка Аллаха, еталон і керівництво для життєдіяльності громади і кожного мусульманина. Сунна у системі мусульманського права використовується у судовій практиці.

1. Вчення про Аллаха. Догматичні приписи Корану. Креаціоністське та есхатологічне вчення. Мусульманські свята.

Вчення про Аллаха Наскрізним стерженем цієї релігії є догмат про єдинобожжя. Іслам вчить, що є тільки один Бог, „істинний і єдиний”, і що взагалі навіть допускати існування інших богів, крім Бога-Аллаха, є чи не найважчим гріхом.

Аллаха представлено у Корані як істоту з надлюдськими моральними якостями: він може гніватися на людей і прощати їх провини після покаяння, він любить праведників і ненавидить нечестивців. Водночас Аллах постає як безособова істота: він вічний, перший і останній, єдиний, нероздільний, володар світів, найкращий із суддів, творець, який дає життя, одним словом Бог в ісламі характеризується 99 епітетами.

Характерною рисою мусульманської ментальності є її взаємозв’язок з Аллахом як абсолютом, яка відображається у постійному звертанні до Аллаха, неперервному двобічному єднанні з Аллахом, виявах загальної покірності Аллахові. Іншою рисою — є ідея радісного підкорення закону, відведення розуму людини службової ролі. Іслам також вимагає від мусульман беззастережного виконання коранічних моральних норм, згідно з якими вони повинні стежити за своєю поведінкою не тому, що це розумно і гуманно, а тому, що цього вимагає Коран.

Поряд з цим в етиці ісламу зафіксовані і загальнолюдські цінності — бути справедливим, віддавати добром за добро, допомагати бідним. Коран закликає людину працювати, оскільки саме завдяки цьому вона забезпечить собі небесне царство. Людина повинна бути скромною і терпеливо, мужньо переносити всі незгоди цього світу.

Іслам має „п’ять стовпів”,