«Релігії Світу»

ХРИСТИЯНСТВО

Християнство в епоху зародження та становлення

Християнство виникло в греко-римському середземноморському світі, коли він переживав епоху релігійних змін. Існувала безліч культів, включаючи культ богів Риму і культи богів тих міст і країн, які увійшли до складу Римської імперії. Особливо важливе значення надавалося культу імператора. Широке поширення мали містеріальні культи, присвячені грецьким божествам. Усі вони були пов'язані з поклонінням якомусь богу, який був убитий своїми ворогами, а потім повстав з мертвих. Обряди ці зберігалися в таємниці від сторонніх, посвячені ж вірили, що, здійснюючи ці обряди, вони є спільниками у смерті бога і через його воскресіння знайдуть безсмертя. Інша релігійна традиція, герметизм, обіцяла своїм прихильникам звільнення від кайданів плоті і безсмертя.

Християнство відкидало шанування язичеських богів та імператора. Воно мало визначені риси подібності з містеріальними культами, але істотно відрізнялося від них - зокрема, тим, що в ньому шанувався не міфічний персонаж, а реальна історична особистість, чиє життя і вчення стали предметом шанування і віри. Християнське віровчення істотно відрізнялося також від того, що пропонували інші культи. Християнство частково запозичило свою термінологію з грецької філософії, - насамперед стоїчної, платонічної і неоплатонічної - однак його значеннєве ядро - віра в те, що у Христі вічний Бог став людиною, перетерпів смерть на хресті, а потім воскрес з мертвих - не мало нічого загального з існуючими на той час філософськими системами.

Послідовники християнства зіштовхнулися з постійними гоніннями з боку населення і влади, що поставила християнство поза законом. Однак, число християн множилося, й імператори вживали рішучих заходів, щоб змусити їх відмовитися від своєї віри. Протягом 3 ст. два імператори - Децій і його спадкоємець Валеріан - зробили все, щоб назавжди покінчити з християнством. На початку 4 ст. Діоклетиан поширив найжорсткіше з усіх гонінь на християн. Однак за п'ять століть, що минули з часу розп'яття Ісуса Христа, переважна частина населення Римської імперії, включаючи імператорів, приймає християнство.

У 312 році імператор Костянтин Великий прийняв цю віру, його прикладу дотрималися троє його синів, які також стали імператорами. Спроба племінника Костянтина, імператора Юліана (прозваного "Відступником"), відродити язичництво (у 361-363) провалилася. До кінця 5 ст. християнство стало державною релігією Вірменії, християнські громади з'явилися в Перській імперії, в Індії й у німецьких народів на північних рубежах Римської імперії.

У першому поколінні християн було кілька видатних місіонерів, серед яких найвидатнішими можна вважати апостолів Павла і Петра. Вони та їхні менш прославлені сучасники проповідували християнство переважно серед грекомовоного населення імперії. З великих міст віра поширювалася в малі, а звідтіля - у сільську місцевість.

Серед причин, що спонукали більшість населення Римської імперії прийняти християнство, можна назвати такі:

- поступовий занепад греко-римської культури;
- прийняття християнської віри Костянтином і його спадкоємцями;
- той факт, що в християнстві люди усіх класів і національностей приймалися в єдине, загальне братерство і що ця релігія могла бути адаптована до місцевих народних звичаїв;
- безкомпромісна прихильність церкви своїм переконанням і високі моральні якості її членів;
- героїзм християнських мучеників.

Організація церкви

Християні вірили, що складають єдину всесвітню церкву. Вона була організована за принципом "діоцезів" (термін, що позначав територіальну одиницю у складі імперії), або "єпархій" на чолі з єпископом. Особливою шаною користувалися єпископи Єрусалима, Олександрії, Антіохії, Карфагена, Константинополя і Риму. Єпископу Римському як главі церкви імперської столиці віддавалася першість перед іншими єпископами. Крім того, відповідно до традиції, першим єпископом Риму був апостол Петро, якого сам Христос поставив главою церкви. Мірою росту церква змушена була піклуватися про чистоту віри, сприйнятої від апостолів. Християнству загрожувала небезпека втратити цю чистоту в ході адаптації до тих або інших місцевих умов. У 1 ст. існувала небезпека поглинання християнства іудаїзмом. У запобіганні такого результату головну роль зіграв Павло.

Щоб протистояти цьому й іншим подібним течіям, християнська церква виробила три принципи, що дозволяли забезпечити збереження віри в її споконвічній чистоті. По-перше, це була доктрина апостольського спадкоємства, відповідно до якої апостоли засвоїли Євангеліє безпосередньо від Христа, а потім, перед смертю, передали його - разом зі своїм віронавчальним авторитетом - єпископам, обраним християнами місцевої церкви, а ці єпископи, у свою чергу, передавали його своїм спадкоємцям. По-друге, необхідно чітко визначити коло писань, у яких утримувалося справжнє навчання апостолів. По-третє, стояло завдання дати коротке й чітке формулювання, що виражала б сутність християнської віри, у результаті чого виникли символи віри, з яких найбільш розповсюдженим був так званий Апостольський символ віри. Концепція апостольського спадкоємства єпископів, новозавітний канон і Апостольський символ віри дотепер залишаються фундаментом, що визначає життя більшості християнських церков.

Двадцяте століття

Після Першої світової війни християнство зіштовхнулося з новими погрозами і труднощами. У традиційно християнських країнах виникли сили, що домоглися здійснення революції - політичної, економічної і культурної - у масштабах усієї планети. Дві світові війни торкнулися усіх народів на Землі. Виникнення у 1945 ядерної зброї поставило під загрозу життя усього Людства. У Європі й Азії скасовувалися старі форми керування. У великих регіонах - насамперед у Росії й Китаї - на зміну старому режиму прийшов комуністичний, що звичайно сполучився з войовничим атеїзмом.